У дитинстві я ніколи не думала, що виберуся в місто. На той момент я нічого не бачили окрім села. Та після закінчення школи мати сказала, що потрібно їхати здобувати вищу освіту. Я думала, що готова до самостійного життя, адже вміла і шити, і готувати, і по господарству завжди допомагала. Та цього виявилося замало.
Зрештою, я обрала професію бухгалтера. Мою матір це не здивувало. Адже у нашому невеликому селі був один магазинчик, де тітка Валя працювала саме на цій посаді. Вона незабаром збиралася на пенсію, тому радо б поступилася мені своїм місцем. Тут і практику я б могла пройти, і додаткових знань здобути.
Я успішно вступила в університет. Перший час я кожного дня доїжджала, адже до міста було 40 кілометрів. Та вже через три місяці на це не вистачало ні сил, ні коштів, тому я поселилася в гуртожиток. Мене там прийняли не зразу, адже я була “новенькою”, коли усі решта встигли уже здружитися між собою. На своє день народження я пригостила однокімнатниць тортом, який спекла вдома. Після цього дня ми почали більше спілкуватися.
Тоді розпочалося цікавіше життя. Ми разом з подругами робили домашні завдання, ходили на прогулянки чи в кіно. Таке міське життя мені дуже сподобалося і я з сумом поверталася додому на літні канікули. Під час останнього навчального року я почала задумуватися над тим, що не хотіла б знову жити в селі. Мати підтримувала мене, бо знала, що в місті більше перспектив. А батько був проти цього рішення, адже для них я була єдиною поміччю. Незважаючи на це, у мене ще було трохи часу, щоб остаточно прийняти рішення.
На зимових канікулах ми з дівчатами вирішили зібратися разом і відсвяткувати новорічні свята. Домовилися про зустріч в кафе.
Я вдягнула своє красиве плаття, яке мені дуже личило. Дівчата зробили мені багато компліментів і не лише вони. Того вечора з нами познайомилася компанія старших чоловіків. Звичайно, що спочатку мені було ніяково з ними розмовляти, адже подібного досвіду у мене не було. Та коли ми повернулися в гуртожиток я думала тільки про Володимира.
Він був добрим, симпатичним і на 5 років старшим. Я уявляла усе наше спільне майбутнє. Мріяла про те, як познайомлю його з батьками. А ще думала, на кого будуть схожі діти. Раніше я ще ніколи не переживала подібних почуттів. Мабуть, я закохалася. А Володимир? Що він відчував? Я три дні не могла позбутися від цих роздумів, а хлопець не виходив на зв’язок. Зрештою, канікули закінчилися і я знову з головою пірнула у навчальні будні. Та одного дня я отримала записку від Володимира. Він запросив мене на побачення, а я охоче погодилася.
Та зустріч була незабутньою. Ми разом гуляли по засніженому парку і багато розмовляли. Володимир розповідав мені про своє дитинство в місті, а я про своє у селі. Нам було комфортно та цікаво. Зовсім не хотілося розлучатися. Після цієї зустрічі ми почали бачитися практично кожного вечора. Так тривали до кінця навчального року. Тепер прийшов час робити вибір: залишатися в місті чи повертатися до батьків.
Я вирішила спочатку познайомити Володимира з моїми рідними. Ми вдвох поїхали в село. Мама зраділа цій зустрічі, а батько засмутився, бо зрозумів, що я не залишуся вдома. Однак Володя підтримав тата і запевнив його, що ми завжди будемо допомагати. Саме тоді я остаточно переконалася в тому, що на цю людину я можу покластися. Після цього ми повернулися у місто. Розпочалося спільне життя. Все було так, як я собі уявляла. Згодом ми одружилися, а потім у нас народився син. Зараз ми чекаємо ще й на появу донечки.
Про батьків ми не забуваємо і навідуємося до них кожних вихідних. Поки бабуся з дідусем граються з онуком, ми допомагаємо їм по господарству. Днями Володимир заявив, що не проти переїхати в село. Мовляв, там свіже повітря і приємна атмосфера. Я ж нічого не маю проти, адже так буде краще і дітям, і моїм батькам. Не знаю, як віддячити долі за мого чоловіка. Я щаслива, що моє життя склалося саме так.
А що б ви обрали: життя в місті чи у селі?
