Одного дня я вирішила забрати до себе маму. Не в гості, не на декілька місяців. Назавжди. Нікого не попереджала, взяла і приїхала. Речей у неї було набагато – домашні тапочки “найкраща бабуся у світі” (мої діти на день народження подарували), улюблений теплий халат, колготи, сорочка та наволочка. Чому? Без поняття… Всі ці речі моя мама збирала сама. Не хотіла, щоб я їй допомагала.
Вже три тижні, яки ми живемо разом. У мами низький зріст, а коли накине халат – то таке відчуття, що зараз загубиться у ньому. Тільки сиве волосся де-не-де виглядає. Немов маленька дитинка накинула на себе велику ковдру та ходить так кожен день, хоча надворі літо, спека неймовірна.
Смішно човгає по коридорі у своїх тапочках, щоразу махає привіт та посміхається моїй собаці, яка лежить у кутку. Соромиться сусідів, обожнює шоколад. Завжди стараюся принести їй велику плитку й теплий чай, щоб змогла поласувати. Бачу, як вона ніжно та обережно тримає чашку, адже руки тремтять, боїться розлити на підлогу. Чує голоси та щодня мені розповідає про їх розмови. Багато спить, тому я завжди стараюся тихо розмовляти по телефоні та не мию посуд – боюся порушити її сон. Раптом, їй сниться щось радісне та цікаве.
Мама щоразу дивиться на свою руку. Боїться, щоб не загубилася обручка. Адже пальці вже тонкі та сухі, погано тримається. Але татка вже нема з нами…
Я бачу маму щодня. Маленька, безпорадна, моментами кумедна – завжди намагається тихцем пригостити пса шоколадом. Хоча знає, що я не дозволяю. Я щаслива, що моя мама зі мною. Вона просто розслабилася та насолоджується життям. У дитинстві вона постійно доглядала мене, а зараз настала моя черга виконувати цю головну роль. Вона довірилася мені повністю. Чекає мене після робочого дня вдома.
Інколи здається, що вона мені немов мала дитина. Щоранку я варю для неї кашу, купую вівсяне печиво – мама полюбляє замочувати його у теплому чаю та смакувати. На обід – суп чи картопляне пюре. Роблю те саме, коли няньчила своїх дітей. Зараз вони виросли й дають раду самостійно.
Спершу я відчувала незрозумілі емоції. Після того, як батька не стало, моя мама категорично відмовлялася від будь-якої допомоги. Так три роки жила сама. Але потім роки взяли гору над тілом жінки. Почала боліти спина та серце, важко ходити, а руки постійно трусилися.
Моя мама – це немов крихкий та тендітний Всесвіт. Це моя любов та джерело сили. Хочу оберігати її від усього зла та дарувати тільки щастя. Я дуже рада, що зараз ми йдемо в одному напрямку. Рука об руку.
Я хочу, щоб мати почувалася комфортно та безпечно у цій квартирі. Знала, що тут її люблять та піклуються, бажають тільки добра. Знала, що кожного ранку на сніданок її чекатиме тепла та смачна каша, а вечері я обов’язково принесу їй плитку улюбленого шоколаду. А коли я буду на роботі – то щоб вона не боялася, адже поряд є чотирилапий захисник.
Тепер я стала мамою для донечки, якій майже 80 років. Звучить дивно, але саме так я можу описати свій внутрішній стан та емоції. Я щоранку та щовечора дякую Богові у молитвах за те, що у мене є така мати. Дякую за те, що вона поряд зі мною. І завжди прошу тільки одного – нехай вона побуде зі мною якнайдовше. Я не готова її відпускати.
Мамо, дякую за те, що ти у мене є!
Як часто ви дякуєте Богові за ваших рідних?
