Василько був неймовірним малюком. Передусім дивувала його кмітливість та старанність. Ніби й не на свій вік розумним був. Але, якщо кмітливість міг помітити не кожен, то зовнішність уже точно впадала у вічі. Батьки у хлопчика були симпатичні, тож і йому це генетикою передалося. Світленьке волосся, блакитний щирий погляд, довжелезна посмішка, яка ніколи не сповзала з його вуст – чи ж не краса?!
Зростало чадо в любові. Від нього у захваті були всі: і мама з татом, і бабусі з дідусями. З онуком батьки матері бачилися постійно. Батькові ж жили доволі далеко, але про спадкоємця не забували. Зрештою, диво, а не дитина.
У Васі було чимало друзів. Він у садочок ходив. Але частенько залишався і вдома. Обожнював гратися зі своїм ведмедиком, якого називав Кузею. Місце для ігор чадо вибрало найдивніше з усіх, які тільки можна було знайти у будинку. Йдеться про шафу. Хлопчик брав усе необхідне і ховався у власному прихистку. Садив навпроти свої іграшки і щось їм переконливо розповідав. Одного разу, коли батьки ще не знали достатньо про його улюблене місце, то почали бити на сполох. Малюк заліз до шафи, зачинив за собою дверці і заснув, обіймаючи Кузю. Мати бігла будинком у пошуках дитини, геть не розуміючи, куди та могла подітися. До пошуків приєднався і батько. Думали, що Васько втік з дому, але двері були зачиненими. З будинку подітися він нікуди не міг. Через деякий час працювала інтуїції. Підійшли до шафи. Відчинили її. А там і їхня дитина мило спала з іграшкою. Навіть шкода було скарги. Та й за що? Опісля Вася розповів, що зайшов до шафи, що погратися з другом і заснув. Другом батьки вважали Кузю, тож перечити не стали. Хай грається. Нічого поганого дитя не робило. Сваритися на нього не було сенсу. Криками не допоможеш. Тому доводилося просто робити життя поза межами шафи цікавішим для малюка.
Втім, як батьки не старалися, сина все одно тягло до шафи. Він стверджував, що там йому цікавіше. Так тривало доти, доки Васі не виповнилося 5 років.
Того дня дитина прихворіла. Разом із малечею вдома вирішила залишитися мати. Попросила у начальника відпустку і взялася доглядати за сином.
Як і завжди, хлопчик схопив Кузю і поснував до свого улюбленого місця. Цього ж разу дверцята залишив привідкритими, аби не тривожити батьків. Бачив, як вони переймалися, коли забували, де він ховається. Мати кілька разів пройшла повз. До неї доносилося бурмотіння сина. Той розповідав щось своїм іграшкам. Усе було гаразд. Усе, як завжди.
Через декілька хвилин Василько почув крики з батьківської спальні. Голосила мати. Цей шум дитині заважав. Чадо спочатку прикрило дверцята шафи, а тоді закрило долонями вуха. Все одно обривки криків закарбовувалися у свідомості хлопця. Але раптом усе затихло. Малюк прислухався. Ні, справді дуже тихо. Він схопив під руку Кузю і повільно пішов до кімнати батьків.
– Мам?- спочатку тихенько покликав він, але, не почувши жодної відповіді, підвищив тон. – Мам!?
Ніхто так і не зреагував. Ось нарешті Василько зупинився біля дверей і маленькою рукою штовхнув їх вперед. Те, що він побачив там, змусило на мить заціпеніти від страху. На підлозі лежала його мама, геть ні на що не реагуючи. Дитина зойкнула і кинулася назад до шафи. Щоб уникнути стресу та паніки, Василько заснув зі слізьми на очах.
Коли батько сина повернувся додому, то передусім кинувся до дружини. Їй допомогти він уже не міг. Тоді знайшов сина на звичному для того місці. Дитина міцно спала. Чоловік зробив кілька спроб розбудити сина, але останній не реагував геть ні на що. Довелося викликати швидку. І поліцію також.
Хлопчика поклали у лікарню. Ніхто так і не міг витягти його з марева снів. Спеціалісти казали, що такою була реакція організму на стрес. Можливо, він бачив момент убивства або злочинця, що дуже стильного його налякало. Коли ж рідні запитували, що робити, ті лише розводили руками. Так минуло трохи часу і, на щастя, Василько сам почав приходити до тями. Він виглядав дуже втомленим і змореним. Напевне, не розумів, що відбувалося. Говорити він перестав. Та й реагувати на чиюсь присутність також. Апатія з головою оповила колись життєрадісне чадо. Взяла відпустку навіть бабуся Васі, щоб дивитися за дитиною. Його потрібно було одягати, годувати (до речі насильно) і навіть до вбиральні погодинно водити.
Помітивши всю серйозність ситуації, теща запропонувала зятеві одну умову. Вона погоджувалася забрати Василька до себе. Жила жінка в селі, тож там дитя цілком відновилося б, не привертаючи зайвої уваги. Втім, від чоловіка вимагали тільки оплати. Ясна річ, що Ользі Павлівні довелося б кинути роботу, аби постійно бути поряд з онуком, тож грошам не було звідки братися. А так зять утримував би їх, а вона леліяла його дитя. Чоловік радо погодився, бо й сам зараз не міг розриватися між постійною роботою і дитиною.
Коли бабуся з онуком приїхали у село, то була весна. усе довкола розцвітало і розносило неймовірно приємні пахощі. Вася багато часу проводив надворі. Хто знає чи це бабусина турбота, чи клімат допомогли замкнутій у собі дитині потроху повертатися до звичного життя. Хлопчик уже міг сам сходити до вбиральні, одягтися, поїсти. Не міг поки тільки говорити. Усе налагоджувалося.
Хоч Ольга і була бабусею, але все ж залишалася жінкою видною. Закоханий у неї був і сусід Степан. Вони вже давно знали одне одного й ось кілька років, як обоє самотні. Чоловік постійно натякав знайомій на спільне життя, але та все відмахувалася. Степан не втрачав надії навіть зараз. Він завжди був готовий допомагати подрузі, чого б та не попросила. Того дня Ольга Павлівна мала поїхати з онуком на обстеження. Вона їздила у лікарню раз на тиждень і тоді якраз був саме такий день. За господарство доручила наглянути сусідові. Той залюбки погодився. Йому важко не було. Та ще й сама Ольга просить.
Повертаючись з обстеження, бабуня раптом помітила знайоме обличчя. То був її зять. А поруч якась геть невідома їй жінка. Він обнімав її за талію і щось так радісно щебетав на вухо. Ользі було дуже прикро. Підходити і з’ясовувати все вона не хотіла, бо тримала за руку дитину. Василькові того чути та бачити було не слід.
Єдине, Ольга Павлівна все ніяк не могла збагнути, чому зять дозволяв собі таке. Не минуло й пів року зі смерті її доньки. Залишився хворий син. А той чоловік так безсовісно дозволяє собі подібне. Він навіть не те, що про малюка забув (бо так жодного разу й не навідав їх), а й грошей щораз надсилав все менше та менше. Хоча прекрасно знав, що їм жити не було на що. Ольга ще не оформила пенсію, а роботу довелося кинути. І як їй з Васильком жити на ті копійки? Зараз навіть лікування он яке недешеве.
Коли повернулися в село, жінка одразу взялася за телефон. Пішла подалі від дому, аби онук сварок не чув, і подзвонила зятеві. Розповіла, що все знає. Сказала, що совісті у нього нема. Але на його особисте життя їй було начхати. Головне, щоб він про сина не забував. А якщо і далі скупитиметься на гроші, то вона до суду піде і заяву подасть.
Суду чоловік злякався. Пообіцяв приїхати і привезти більше грошей. Обіцянки з приїздом, звичайно ж, не дотримався, але грошей таки скинув.
Якось пораючись на городі, Ольга почула, як її онук з кимось розмовляв. Сам. Нарешті.
Жінка тихенько підійшла до малюка і обережно запитала, не подаючи виду, що нарешті трапилося те, чого вони всі так довго чекали.
– З ким ти, сонечко, розмовляєш?
– З мамою. Вона до мене постійно приходить.
– Та як з мамою…Точно?
– Точно, бабуню.
– То скажи мамі, що її місце там. – жінка показала на небо.
– Ні, мама каже, що не піде, доки ми не знайдемо того, хто зі світу її звів. І доки не впевниться, що у нас все добре.
Ольга аж затремтіла.
– Ми не можемо знати, хто її зі світу звів, синочку.
– Можемо. Є ті, хто знає.
– Немає. Всіх допитали. Ніхто нічого не чув.
– Сусідів наших не допитували. Вони все знають.
– Але їх тоді вдома не було.
– Мама каже, що вони все знають. Поїдь до них.
– Поїду, Василечку. А тебе на кого?
– А я з дідом Степаном побуду.
Так Ольга і зробила. Переговорила із сусідом. Залишила на нього онука і подалася в місто.
До зятя вирішила навіть не заходити. Одразу до свідків подалася.
Коли Павло та Людмила побачили на порозі матір їхньої сусідки, то зрозуміли, що та вже про все здогадується. А коли вона ще й про слова покійниці згадала, то ті одразу взялися розповідати.
Ситуація була доволі складною. У них захворіла донька і онуків не було на кого залишити. Дочка жила за кордоном, тож єдиний рятунком були батьки. Того ж дня вони купили квитки на літак і вже готові були вирушати, але почули, як додому повернувся їхній сусід. З новою дівчиною. Він частенько водив сюди коханок, доки вдома нікого не було. А цього разу у квартирі залишилася дружина із сином. Той подібного не очікував. Сусідки розповіли, що чули сварку, а потім несамовитий гвалт, але часу, щоб викликати 102 не було – потрібно було їхати в аеропорт. вони ж думали, що сусіди – люди дорослі і самі все вирішать.
Після повернення дізналися про трагедію. Розуміли, що дружину вбив чоловік. Але довелося мовчати. Він неодноразово погрожував їм розправою. Втім, тепер мовчати вже не було сенсу.
Ольга Павлівна подала заяву в поліцію. Свідчення по справі записали. Знайшли вбивцю. Зять навіть не опирався. Одразу зізнався у тому, що накоїв. Казав, що погарячкував. А ще боявся, що син усе пригадає, тому уникав зустрічей із ним, хоча любив чадо до нестями. Останні кілька днів і сам думав піти в поліцію, але теща його випередила.
Свій термін чоловік отримав. Жалів,звичайно, але з гордістю прийняв вирок. Ольга ж оформила опікунство над Васильком. Волни й далі жили в селі. Потроху все налагоджувалося та забувалося. Не йшли з порогу тільки злидні. Часом грошей і справді зовсім не вистачало, а тут ще обстеження, лікування і гора таблеток.
Якось сидів Василько біля пічки і колупався у підлозі. Все намагався дощечку виламати. Бабуні таке не подобалося. Запитала, для чого онук це робить.
– Мама сказала так зробити. Обіцяла нам допомогти.
Дім старенькій дістався від родичів у спадок. Не одне століття вже простояв. Тож цікавість Ольги також взяла гору. Вона допомогла онукові відколоти ту дощечку, а там… Знайшли вони бляшанку, вщент набиту золотими монетами. Іншими словами, скарб їм трапився.
Грошей тепер вистачало на все. Ще й з горобю на майбутнє лишалося.
Як тільки усе це трапилося, у домі Ольги з’явився метелик.
– Це мама, – мовив Василь,- вона прощається. Бувай, мамо. Я скучатиму.
Колись жінка тільки посміялася б з вигадок дитини, але зараз і сама у це все вірила.
– Прощавай, доню. Я за дитям нагляну.
Старенька відчинила віконце і метелик вилетів звідти назавжди.
Нарешті все було на своїх місцях.
Чи доводилося Вам проживати містичні випадковості у своєму житті?
Що у цій історії Вас вразило найбільше?
