– З осені з невісткою не спілкуємося взагалі! – розповідає пенсіонерка Марина Іванівна. – Після того, як вона попросила з внуком посидіти, поки сама з подружкою по магазинах походить, а я відмовила. Ну тому що це не той випадок, я вважаю, коли треба летіти на допомогу … Я розумію, коли щось екстрене, захворіла, наприклад, або з батьками щось. Тут би я все кинула і прибігла, навіть розмов немає. Але по магазинах з подружкою? Вона, значить, буде гуляти, а я з її дитиною сидіти – з якої це радості?
Невісткою Марини Іванівни Катя стала п’ять років тому, і до останнього року відносини у них були цілком сімейні. Свекруха відгуляла у сина на весіллі, подарувавши молодим досить велику суму грошей, запрошувала їх в гості і на дачу, передавала огірки і варення, які діти брали з вдячністю. Своєю чергою, молоді запрошували до себе, дарували подарунки, вітали зі святами.
Два роки тому у сина з дружиною, до захоплення свекрухи, народився первісток, і Марина Іванівна на виписці з пологового будинку сказала молодій матері – якщо що, дзвони обов’язково, я допоможу.
Треба сказати, невістка НЕ нахабніла, але кілька разів допомога з дитиною дійсно була потрібна, і Марина Івана приїжджала без жодних розмов. Сиділа з онуком, коли Катя оформляла документи, ходила до зубного і в гінекологію, їздила на роботу за якоюсь довідкою. Справи це все потрібні, і причини поважні, вважає Марина Іванівна.
Син працює, з роботи відпроситися не може, а тягати новонароджену дитину по громадських місцях і дорослих поліклініках не можна, тут все правильно.
– А ось кинути дитину на бабусю і відправитися гуляти з подружкою – це вже нахабство, – міркує пенсіонерка. – Минулої осені подружка у неї приїхала з Києва. Вона дзвонить і каже – не посидиш, мовляв, з Іванком пару годин? Ну, я їй так і сказала – мила моя, ти не в шістнадцять років народила, а майже в тридцять, дитину хотіла, так які тобі тепер подружки? Ти в декреті, займайся дитиною сама. Ситуація у тебе не критична, щоб кликати на допомогу … Мені здається, вона все зрозуміла і не образилася! Вибачилася і поклала трубку …
Треба сказати, на той момент Іванкові виповнився рік і місяць, і сидіти з ним було дійсно непросто. Не те, що з новонародженим, який спокійно собі лежить там, де поклали, ну або в крайньому разі сидить на руках. Однорічний онук ні в колясці, ні в манежі вже не міг перебувати більш як п’ять хвилин, всюди ліз, падав і набивав синці. Тому, напевно, Марина Іванівна і поставилася до прохання невістки без захвату.
Ну відмовилася і відмовилася – мала право. Сидіти з онуками, міркує Марина Іванівна, бабусі не зобов’язані.
– Тільки ось з того самого дня мене поставили в жорсткий ігнор, як каже молодь! – зітхає пенсіонерка. – В гості більше не кличуть, трубки не беруть, до мене приїжджати теж відмовляються під пристойними приводами. Тут ще самоізоляція ця … Але зателефонувати можна ж! Питаю у сина, що таке трапилося, він – мамо, не вигадуй, все добре. Катя просто зайнята сильно, підробіток знайшла, та ще дитина, їй не до балачок … Я розумію, що зайнята, але навіщо мене ігнорувати?
– А ви точно знаєте, що вона вас заблокувала?
– Пару раз дзвонила їй з номерів подруг – трубку бере відразу! – пояснює Марина Іванівна. – Але, як мене чує, одразу обриває розмову.
– Трубку кидає?
– Ні, дуже ввічливо. Типу, Марина Іванівна, я зараз не можу говорити, у мене дитина на гойдалці сидить, вибачте, зателефонуємо пізніше – і гудки … Звичайно, ніякого пізніше немає. З мого телефону дзвонити марно, а чужі не буду ж я постійно просити … Найприкріше, що й онука я не бачила майже рік! Вже не знаю, що й робити. Пробачення просити? Вибачатися? Я і на це готова вже, але як? Вона не дає такої можливості! ..
Як думаєте, хто тут більше неправий – свекруха чи невістка?
