– Галинко, – чую я сусідський голос, – Рідні твої були? Як поживають? Що нового? Як внук?
Я трохи вагаюся. Не хочеться зараз чутки із дому виносити. Просто відповідаю, що все гаразд.
– А онук?
– Який онук? У мене немає онуків.
Насправді моїм подвір’ям сьогодні бігав шестирічний хлопчик, але то не мій онук. Це рідний син моєї невістки, народжений не в шлюбі із моїм сином. Тож він мені не онук.
П’ять років тому мій синочок Олег мовив мені:
– Я одружуюся. З Оленою скоро познайомитеся. Але той… Я подумав добре. Це моє свідоме рішення і я вірю, що ти мене підтримаєш.
– Що я повинна підтримати?
– В Олени дитина. Від першого чоловіка. Один рочок.
Тоді я на це змовчала. Вирішила нічого синові не казати. Не хотіла лізти в його сім’ю. Він уже дорослий, сам розуміє, на що йде.
Але в голові моїй постійно крутилося: дитина чужа. Чому та дівчина з першим чоловіком не жила? У них же маля спільне було. Немовлятку один рік, а мати на побачення з іншими чоловіками ходить. Хіба це нормально? Для чого моєму синові такий тягар тепер? Добром це не скінчиться.
– Ну що, привіт, мамо. А ми разом до тебе в гості.
Мені аж погано стало. Мало того, що прийшла невістка, та ще й сина свого привела. Це як? Одразу з онуками?
Ну але що я могла вдіяти?
Оцінила дитя материнським поглядом: доглянуте, чисте, виховане.
– Ну як тобі? – запитав у мене Олег, коли ми вийшли двоє на кухню.
– Оксана ніби непогана дівчина. Але що від моєї думки може змінитися? Але онуків я не приймаю. Її син мені – ніхто. Тому вирішуй сам. Я своє слово сказала.
Так і зробив.
Згодом вони розписалися. Жили окремо. В однокімнатній квартирі, яка моєму синові дісталася від його бабусі.
У життя молодят я старалася не втручатися. Але на душі ніби коти дряпали, коли в гості вони завжди приїжджали втрьох. І на день народження разом, хоча хлопчика можна було на батьків залишити, і на іменини разом, і допомагати разом, і просто проїздом – все одно разом.
– Олежику, – почала якось я,- ну на весілля до брата двоюрідного могли б уже самі приїхати. Дитина вам для чого? Хіба не втомиться? Що малечі там робити? Хіба теща не могла посидіти?
– Могла. Але ми самі так захотіли. Сім’я ж.
Вибору у мене більше не було: або приймати усіх разом, або не бачити більше нікого.
Так мене тепер усі й розпитують про онука, навіть не знаючи, що в мене його немає.
– А коли ще дітки з’являться? Не думаєте про спільну дитину? – питаю без зайвої стриманості.
А Олег зі мною й поділився. Каже, що має певні проблеми зі здоров’ям і спільну дитинку поки мати вони не зможуть. Для цього потрібно пройти спільні процедури, але Олена на таке не погоджується.
Вона постійно обурюється, що вони і так туляться у маленькій квартирі, куди ще друге дитя? Які процедури? Гроші на нове житло потрібні! Олег тільки мирився зі словами жінки.
Кілька місяців тому діти таки купили нову квартиру і переїхали. Попереднє житло здавали в оренду. Тепер я знову не відстаю від них із питаннями про рідного онука.
– Маєте одного внука. Любіть його.- дорікнула мені Олена своїм сином..
– Це не мій онук, а твій син. У квартирі ж було все питання. Зараз маєте все, чого хотіли. Що знову не так? Якщо знову гроші, то я готова оплатити процедуру.
– Не треба нам ваших грошей. Не в них справа. Процедура та небезпечна для жіночого здоров’я! Якби ж це в мені проблема була, то я погодилась би. Але ж справа у чоловікові. Чому я повинна ризикувати своїм життям? Там потрібно проходити кілька етапів. Стільки грошей і здоров’я піде. Це такий гормональний удар! У нас є дитина, треба цього спочатку виховати.
Я аж замовкла. Сказати не мала що. Олег теж мовчав.
– Чого швидше про це не казала? Питання було у житлі. Чого зараз ці байки складаєш? Ти що? Передумала вже?
– Може й передумала.- гримнула невістка.
Тоді я вказала їй на двері. Не бажаю більше з нею спілкуватися. Це що виходить, що житло спільне мають, а дитину спільну завести навіть не планують. Мені тепер чужого онука виховувати? Я своїх хочу! Чужих любити не можу і не буду. Тож хай Олег думає, доки не пізно.
Чи обґрунтовані звинувачення у бік Оксани?
Чи змогли б Ви виховати чужу дитину?
