Мені тоді було 10 років, я навчалася у 5 класі. Одного дня до нас прийшов новий однокласник – тихий, веснянкуватий та в окулярах. Його звали Володя. Я бачила, що він був одягнений у стареньку сорочку та затерті штанці, на курточці де-не-де були дірки. Його мати часто випивала та не доглядала за сином, тому нещодавно він переїхав жити до бабусі. Старенька виграла суд та стала його опікуном.
Він гарно вчився, знав на відмінно математику та англійську мову, вчителі часто відправляли його на олімпіади. Правда, Вова ні з ким не товаришував у класі, на перерві сидів сам за партою чи на лавочці у коридорі. Одягався досить скоромно, адже його бабуся була вже на пенсії.
Всі хлопці у нашому класі почали його обзивати та всіляко знущалися. Дражнили на перерві, підкидали записки у ранець і так далі. Але наша класна керівничка Олена Василівна нічого не казала. Удавала, що не помічає розбишак. Але одного дня вона зібрала нас всіх після уроків та сказала, що буде виховна година.
– Дітки, я знаю, що одного нашого хлопчика ображають діти зі старших класів. Треба його захистити, адже ви його друзі. Нумо допоможім йому? – сказала вчителька.
Дійсно, я бачила, як над Володею часто жартували старші класи, штовхали у столовій. Наступного дня наші хлопці з класу об’єдналися та викликали старших “на стрілку”. А потім взагалі всі почали товаришувати, разом гралися на перерві, ходили гуляти після школи та запрошували Вову на дні народження. Тільки тоді я зрозуміла, що наша Олена Василівна була не тільки вчителькою, але й справжнім психологом!
А ви погоджуєтеся з такою думкою? Ви товаришували зі своїми однокласниками?
