Мені було 59, коли я зустріла Петра. Він одразу запропонував з’їхатися та жити разом.
Майже 15 років я жила сама у великій квартирі. Тоді розлучилася, діти вже дорослі та жили в іншому місті. Звісно, що були різні кавалери, але я на всі їх залицяння відповідала “ні”. Не хочу знову на ті самі граблі ставати та розчаровуватися у коханні. Однак, доля мені вирішила дати другий шанс – так я зустріла Петра. Можливо, що він не такий, які інші?
На перший погляд, він був моїм ідеалом. Вихований, галантний, дарував подарунки та запрошував на побачення. Завжди одягав чистий піджак та начищені до блиску туфлі, виголене підборіддя та приємний парфум. Через місяць він переїхав до мене, адже квартира більша та район хороший, недалеко від наших робіт. Здавалося, що я потрапила у казку. Але через декілька днів почалася жорстока реальність.
Я працюю інженером на заводі, по декілька годин на ногах біля станка стою. Бувало, що також беру нічні зміни. Тому поверталася додому втомлена та без настрою. А Петро був сам собі директор – прокидався в обід, поїв та пішов у справах. Коли повернеться – невідомо. Казав, що у нього вільний графік. Звісно, що про допомогу у господарстві не могло йти жодної мови, бо, бачте, у нього був важкий тиждень та він хоче відпочити. Тому я повзала навкарачки та мила підлогу, витирала пилюку й готувала вечерю. Петро ще жодного разу не помив чашку від кави, а все складав пірамідкою в умивальнику. У неділю я з ранку до ночі стояла на кухні біля плити та бігала у магазин, щоб приготувати нам їжу на тиждень вперед. Коли ж попрошу хоча б сміття винести – то каже, що це не чоловіча справа і він не буде цим займатися.
Одного разу я прийшла додому та була приємно вражена, бо Петро сказав, що він поприбирав вдома. Але насправді чоловік просто протер пилюку на видному місті (звісно, що він не відсовував книги та вази), пропорохотяжив (легко пройшовся по килимку) та забрав речі з крісла (кинув у шафу, навіть не розклав на полицях). Тоді я ще годину сама прасувала свій одяг та витирала полиці від пилюки.
Хтось подумає, що я надто вимоглива жінка. Але навіщо мені такий чоловік, від якого нема жодної користі в будинку? Я ж можу спокійно прожити без нього, адже навчилася такого за 15 років. Мені так зручно і крапка. А Петро тут немов не сусід, а якийсь декор. За всі ці 2 тижні я купувала побутову хімію та продукти за свої гроші, готувала вечерю на двох, а він мені навіть дякую не сказав.
Я не хочу бути для нього “зручною” жінкою, яка виконує обов’язки кухаря, прибиральниці й так далі. Тому одного дня я все-таки наважилася зібрати всі його речі у валізу та попрощатися. Однак, його реакція на мої докори просто обурила.
– А це не моя квартира, ти тут господиня, тому повинна виконувати всю роботу. Я ж тут гість! – відповів Петро.
Ось так я здихалася нахабного чоловіка. Здається, що мені цих 2 тижнів вистачило ще на 10 років наперед. Навіщо мені такий “мужик”? Краще буду жити для себе та насолоджуватися старістю на самоті.
Жінка вчинила правильно? А ви вірите, що Петро може змінитися?
