Останніх декілька років життя Мирослави суцільна чорна смуга.
Три роки тому в її матері стався інсульт, вона стала лежачою. Мирославі довелось за нею доглядати, годувати з ложечки, мити, обходити. Вона від цього стресу дуже набрала у вазі.
Рік тому мама померла.А чоловіка в цей час скоротили на роботі. Тепер він тільки ходить по підробітках. Вони живуть лише на її повноцінну зарплату.
А ще її 14-річна дочка Аня. Стосунки з нею зіпсувались. Дівчині цікавіше з однолітками, з друзями. На батьків вона не зважала. Не хотіла влазити у їхні сварки.
Щоразу чоловік нагадував Миросі, що її фігура недосконала.
– Ти щось роби з собою абощо! Так же не можна! Ти колись зовсім інакшою була…
– Ну що роби! Я мало їм, Віталік. Просто на картоплі не схуднеш, а на рибу і корисне м’ясо нам грошей не вистачить!
Ці звинувачення у свою сторону вона вже не сприймала ніяк. Змирилась з ними..
Хоча, це й справді було так. Вона була худенькою довговолосою дівчинкою. З амбіціями. Хотіла стати перекладачем. Знала англійську та італійську. Та не вступила. Пішла на бухгалтерію у коледж. Там і зустріла світловолосого Віталіка. До закінчення навчання вони уже були одружені і жили разом у квартирі мами Миросі.
Теща не полюбила зятя відразу. Він не заробляв багато, в побуті не допомагав, був пасивним. Вона вважала, що її дочка припустилась помилки, коли вийшла заміж за Віталіка. Коли народилась Анечка стало ще важче. Додалось турбот.
Мирося влаштувалась на роботу в архів. Більше нігде її не брали. Там працювала на пів ставки. Співробітники чомусь її не дуже любили. Постійно обговорювали за спиною.
Так і йшли часи. Рік за роком. Зараз Мирослава і сама себе не впізнавала.
Прийшло літо. Віталік вирішив їхати в Одесу до матері (він був звідти родом). Взяв з собою Аню, щоб дочка змогла відпочити трохи. Він домовився, щоб мама знайшла йому роботу на сезон.
Мирослава теж взяла собі відпустку. У неї був час привести себе в порядок. Побути самій. Подумати над майбутнім.
Одного дня жінка сіла у крісла і кинула оком на свою квартиру. Вона була в жахливому стані: купа мотлоху, бруду, пилу, непотрібних речей. Її думки перервав дзвінок двоюрідної сестри.
– Миросю, мене чоловік влаштував на роботу в ювелірний магазин, зарплат тут чудова, умови праці теж. Через півтора місяці ще одна співробітниця виходить в декрет. Якщо хочеш можу домовитись, щоб тебе взяли на її місце.
– Боже, Світланко, я б була неймовірно тобі вдячна!
– Так.. Тільки ти цей. Не ображайся, звісно. Але до ладу себе приведи. Ну там трохи ваги скинь, волосся пофарбуй, манікюр. Ну розумієш. Тут непрості люди ходять. Дивляться на зовнішній вигляд.
– Так, добре.
Мирося ніби ожила. У неї з’явилась божевільна мотивація.
Харчування змінила. Ранкові пробіжки додала. Квартиру прибрала. Ожила. Розцвіла. З архіву звільнилась.
Через місяць у дзеркалі з’явилось те відображення, якого Мирослава вже не бачила дуже давно. Вона була собою задоволена. Їй цього бракувало. Відчувати себе красивою. Бажаною. Вона вже хотіла, аби чоловік швидше її побачив.
До співбесіди залишилось лише пофарбуватись та підібрати одяг.
– Миросю, нічого собі! Не впізнати тебе. Молодець! – сказала Світлана, коли побачила сестру.
– Дякую. Переживаю тільки, щоб застара не була. Бо тепер же ж скрізь молодих хочуть.
– Тебе взяли. Не переживай. Навпаки видно, що тобі можна довіряти. Стажуватиму тебе я, тому всього покажу і навчу.
У Миросі все чудово вдавалось — з покупцями легко знаходила спільну мову.
Якось до них в магазин прийшли іноземці — все ніяк не могли порозумітися з одною з консультанток. Тоді Мирося вирішила допомогти, вона ж то мови знала. Спитала клієнту, чого вона хоче і показала. Вона була дуже задоволена.
Директор ювелірки покликав до себе Миросю в кабінет. Жінка розхвилювалась, думала, що щось не так.
– Миросю, чому ж ви не казали, що володієте іноземними мовами? Ви нам потрібні будете як перекладач. За додаткову оплату звісно. Нам часто бракує його на перемовинах.
– Але синхронним перекладом я не займаюсь.
– Це й не потрібно. Достатньо, щоб ви розуміли, про що йдеться. А потім нам пояснили.
Мирося розгублено вийшла з кабінету начальника. Перший раз в житті їй знадобилося те, чому її колись вчили.
Час ішов.Літо закінчувалось. Мирося чудово влилась в нову роботу. В кінці серпня додому повернулася дочка Анна. Щоправда, сама. Без батька.
– Мамо, розумієш.. Така справа. Там.. В бабусі. Загалом тато вирішив залишитись. Він працює у тітки Галини, бабусиної сусідки. Ну і от.. – слова у дочки запліталися. Було видно, що їй непросто говорити такі речі мамі. А Мирося усе зрозуміла. Свого Віталіка вона вже втратила. А він і не побачив, як вона змінилась.. Можливо, все могло б бути по-іншому.
– А ти така красива стала. Така свіжа. І зачіска нова – робила компліменти донька. Миросі було дуже приємно це слухати.
Їй було важко, але хвала Богу у неї була робота, постійні знайомства, зустрічі. Це відволікало. Згодом, вона й не злилась уже на Віталіка.
“Значить так мало бути” – думала.
Навесну чоловік таки приїхав додому. Він аж рота відкрив як побачив Миросю і їхню квартиру, яка стала зовсім іншою, з новими меблями.
– А я ось.. Приїхав розлучатись. Все так змінилось поки мене не було.
– Так. Тепер і я змінилась. Я дам тобі розлучення.
– Аа, так. Галя просто завагітніла. І переживає, що ми не розписані…
– Все нормально. Я розумію.
– Ну, добре.
– Віталік?
– Так.
– В гості до вас можна буде приїжджати?
– Не знаю. Мене Галя ще ревнувати до тебе почне – Мирося засміялась.
– Ну так, може, і я не сама буду.
– Ну тоді можна..
Як ви думаєте, чому жінка змогла так легко відпустити чоловіка?
