– Мамо, я вже буду їхати додому.
На маршрутці їхати приблизно пів години, а пройшло вже понад дві години. Телефоную ще раз.
– Я тебе слухаю.
На задньому фоні добре було чути незрозумілий шум та крики.
– Де ти є?
– Я скоро буду.
І одразу збив.
Телефоную ще раз. Тепер абонент поза зоною досяжності.
От скажіть мені, мами, скільки вам одразу приходить божевільних думок, коли з вами трапляється така ситуація?
А далі моя уява починає малювати мені найгірший сценарій – бійки, пограбування.
Потрібно швидко одягнутися і вибігати з квартири. А куди мені бігти? Чи стояти чекати на зупинці? Обійти всі під’їзди у нашому районі? Звернутися у поліцію? Чи зателефонувати його найкращому другу?
Починаєш все частіше підходити до вікна та розглядати перехожих. Де ж він пропав? Телефон тепер весь час в руках. Робиш дзвінок, потім ще один. Абонент недоступний. Продовжуєш далі чекати.
Одягаєш швидко будь-які джинси, кладеш в сумку паспорт, ключі. Тепер починаєш бігати по всій квартирі і шукати свій телефон, а потім нервово пригадуєш, що він у тебе весь час був у руках. Різко зриваєш з вішалки куртку. Головне – не заплакати. Боже, а я зранку на нього накричала за те, що він неохайно застелив свою постіль. І навіщо це потрібно було робити? Ніколи, ніколи, ніколи більше я не буду кричати та злитися на свого синочка.
Несподівано дзвонить домофон.
– Так?
– Це я, відкривай давай.
– Де ти пропадав?
– Мамо, ну не ображайся, відкривай двері.
Знімаєш з себе куртку і йдеш відкривати двері.
– Я його приб’ю – обіцяєш собі в думках.
Виходить неохоче з ліфта. Рюкзак за спиною, а кишені куртки підозріло вивернуті.
– Ти де так довго був?
– Мам, я вирішив затриматися в школі та піти на додаткове з математики.
– А мене не можна було попередити?
– Все трапилося дуже спонтанно, я не планував туди йти.
– А повідомлення мені написати коротке? Не додумався?
– Мам, ти ж знаєш, що вчителі дуже починають злитися, коли учні користуються на уроках телефонами.
– А коли ти мені зателефонував, хто біля тебе там кричав так голосно?
– А це безхатченки біля зупинки присіли випити. Я тобі хотів сказати, але в мене телефон розрядився.
– Я прийшов не з пустими руками, – дістає з кишені морозиво. І щиро усміхається.
Три роки тому, коли в сім’ї невистачало грошей, син йшов гуляти з друзями і брав з собою лише 50 гривень. Але завжди повертався додому з шоколадкою. Навіть не можу зрозуміти, як він примудрявся весь час заощаджувати. Завжди вручав мені її на порозі.
– Мамусю, це тобі.
Ось це – на все життя. Хотіла б я вміти, постійно себе так не накручувати.
А вам сподобалася розповідь?
