Пане Миколо, адже ти цим дітям навіть не рідний дядько. Може, у дітей є родичі і ближчі?

– Тепер ви будете жити тут! – сказала я, відкривши двері в кімнату дітей. Два хлопчики подивилися нам мене з недовірою й обережністю.

– Розташовуйтеся, а потім – вечеряти! – сказав чоловік.

Опинившись на кухні вдвох з чоловіком, я пошепки запитала:

– Вони зовсім не схожі один на одного. У них що, різні батьки?

– Ну так, я ж тобі казав про це. Ти забула?

Звичайно, я забула. Адже відтоді, як мої племінники потрапили в дитячий будинок, і чоловік прийняв рішення забрати їх на виховання, я весь час жила в стані постійної напруги. Внутрішньо я, звичайно, погоджувалася з чоловіком: не можна, щоб при живих родичах, діти перебували в дитячому будинку. Але мені ж всього двадцять сім років. Ставати в цьому віці мамою для двох нерідних дітей? Мені здавалося, що це буде для мене нестерпним випробуванням.

– Пане Миколо, адже ти цим дітям навіть не рідний дядько. Їхня мати була тобі всього лише двоюрідною сестрою. Може, у дітей є родичі і ближчі?

– Родичі-то є, – похмуро відповів чоловік. – Є рідний брат їх матері. Але вони зараз обмежені в умовах, та і його дружина відмовляється приймати дітей.

Але я ж теж не готова! Зовсім недавно ми купили двокімнатну квартиру і зробили в ній ремонт. Я з радістю будувала плани, купувала меблі, придумувала і втілювала в життя дизайн нашої спальні. І ось. Тепер у нас не буде своєї спальні …

– Ти зрозумій, – вмовляв мене чоловік. – Сестра заміжня не була. Народжувала дітей, так би мовити, для себе.

– І як тільки вона наважилася на це? – дивувалася я.

– Ти ж знаєш, вона померла від інфаркту, раптово. Ніхто навіть і припустити не міг. Така була активна і здорова …

Спочатку діточок – Юру і Олега забрала до себе бабуся. Незабаром вона захворіла, і дітей довелося через соціальну службу прилаштувати в дитячий будинок.

Була надія, що бабуся, Галина Іванівна одужає, і діти знову будуть жити з нею в домашніх умовах. Але цього, на жаль, не відбулося.

Саме тоді чоловік і прийняв рішення, що діти будуть жити з нами. По роботі, часто їдучи у відрядження і зупиняючись в будинку своєї двоюрідної сестри, він давно здружився з хлопцями і полюбив їх. Та й хлопчики дуже прив’язалися до Миколи.

***

Найважчими для всіх нас були перші дні. Слухняно виконуючи всі наші прохання, діти при цьому поводилися дуже скуто, як зі сторонніми людьми. Це проявлялося навіть і при їх спілкуванні з моїм чоловіком.

– Потерпи трохи, люба, – говорив чоловік. – Діти переживають стрес. Ось звикнуть до нас, адаптуються і все буде зовсім по-іншому.

А я в цей момент думала: – Тобі, звичайно, набагато простіше. Тебе, практично, не буває вдома.

Останнім часом нам стало сильно не вистачати заробітної плати, з’явилося багато додаткових витрат, тому Коля дуже багато працював: брався за будь-який підробіток. До того ж наближався початок навчального року, і хлопчиків треба було готувати до школи. Старший повинен був піти в другій, а молодший – в перший клас. Потрібно було купувати шкільне приладдя, форму, взуття. Мій список по зборах дітей в школу зайняв цілих дві сторінки.

Діти поводилися як і раніше: з усім, що я їм пропонувала в магазині, погоджувалися, і не сварились, нічим не видавали своїх емоцій. В результаті я не витримала і накричала на старшого. Очі хлопчика одразу наповнилися сльозами, а кулачки нервово стиснулися.

– Нам вихователька в дитячому будинку говорила, що ми повинні бути дуже слухняними і завжди з вами погоджуватися. Інакше ви знову повернете нас в дитячий будинок, – сказав Юрко крізь сльози.

– Це повна нісенітниця! – сказала я у відповідь. – Ви будете жити з нами до тих пір, поки не станете дорослими і не захочете самі створити свої сім’ї. Запам’ятайте це, зрозуміло?

Хлопчики кивнули у відповідь. Юрко посміхався крізь сльози. Вперше за останній час.

– Ми вже ніколи вас нікому не віддамо!

З цього моменту ситуація почала змінюватися в кращий бік.

З самого ранку я так активно занурювалася в купу домашньої роботи і турбот, що до вечора падала без сил і відразу ж засинала.

Микола і хлопці всіляко намагалися допомогти мені. А я весь час думала, про те, як жінки справляються з усім цим, маючи трьох і більше дітей!

Минув час. Хлопці дорослішали, переходячи з одного класу в інший. У конфліктах, які іноді відбувалися в школі, вони ставали горою один за одного.

… Бабуся хлопчиків з’явилася на порозі нашого дому, коли Юрко вже закінчував шостий клас. Почувши про те, що до нас їде їх бабуся, хлопчаки злякалися. Щоб заспокоїти молодшого брата, Юра взяв його за руку і сказав:

– Не бійся, вона не надовго. Бабуся ж завжди дуже зайнята.

Бабуся справила враження дуже доглянутої і інтелігентної жінки і зовсім не була схожа на змучену важкою хворобою людину. Роздавши онукам привезені її подарунки і поцілувавши їх, вона відразу приступила до справи.

– Я не буду витрачати Ваш час, Ольга, – сказала вона, звернувшись до мене.

Я була розгублена. Згадуючи наші з Колею розмови про хвору бабусю, я уявляла собі зовсім іншу людину. Думала, що побачу милу бабусю, поговорю з нею про хлопчиків, про їхні успіхи в школі за чашкою чаю з пирогами.

Від пирогів вона відмовилася, втім, погодившись на чай.

– Я прекрасно усвідомлюю, Ольга, який вантаж Ви взяли на себе, забравши хлопчиків з дитячого будинку, – почала вона. – Ви з чоловіком – молода сім’я. А тут відразу стільки турбот. Я вам дуже вдячна.

Я насторожено кивнула, не здогадуючись про те, до чого це сказано.

– Я готова забрати у вас Олега. Я вже домовилася. Хочу влаштувати його до військового училища.

– У яке училище? – злякано перепитала я. – Він же ще зовсім дитина. Хіба є такі училища? І потім, як ви можете розлучати двох братів, які залишилися повними сиротами, без батька-матері?

– Ну, у хлопчиків же є ми, – заперечила жінка. – Влітку Олег зможе приїжджати до вас на канікули.

– Я не готова змінювати наше, вже налагоджене, життя. Ми звикли до дітей, а хлопчики звикли до нас.

– А ви, Ольга, плануєте мати своїх дітей? – запитала вона мене раптом, схопивши за руки.

– Чому Ви про це питаєте? – відповіла я їй.

– Ну як чому? Ви ще такі молоді і не розумієте, що хлопчики ніколи не вважатимуть ваших власних з Колею дітей своїми рідними братами або сестрами. Ну ж, погоджуйтеся на мою пропозицію!

– Ні, – відповіла я твердо. – Діти залишаться з нами! І досить вже про це!

При цих словах, різко схопившись зі стільця, я раптом відчула несподіване запаморочення і нудоту і злегка похитнулася.

– Ну що ж, – піднімаючись зі свого місця, промовила вона. – Я буду говорити на цю тему з Миколою. Адже він є офіційним опікуном дітей.

Подивившись на мене багатозначним поглядом, бабуся попрямувала до виходу. У мене не було сил проводжати її. Сильно паморочилося в голові, нудота не проходила, і я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається.

Весь наступний тиждень я прожила, як уві сні. Тільки прокинувшись, знову хотілося лягти в ліжко: не було ні сил, ні бажання рухатися. Я почала проявляти плаксивість і дратівливість.

Коля, бачачи мій стан, відвіз мене до лікаря.

– Вітаю вас! – весело сказав лікар. – Ви вагітні. Термін 9 тижнів!

Я була приголомшена цією новиною. Про яку вагітність може йти мова? У нас вже є двоє дітей! Що ж тепер буде?

Але Микола і хлопчики дуже зраділи такій звістці. Вони почали проявляти до мене ще більше уваги і турботи. І мене відпустило: стало набагато легше.

Будучи вже на шостому місяці вагітності, я отримала лист.

– Це від бабусі, – сказав Коля.

– Що знову потрібно цій жінці від мене? – подумала я. – Що б там не було, дітей я їй не віддам!

– Не читай цей лист, не варто, – попросила я чоловіка. – Що хорошого може написати нам ця жінка. 

Але чоловік все-таки розкрив конверт.

«Дорогі Микола та Ольга! – говорилося в листі Я знаю, що ви очікуєте поповнення в сімействі. Вітаю вас! Буду короткою. Умови, в яких ви живете, зовсім не пристосовані ще для однієї дитини. Вам стане зовсім тісно. Тому, я прийняла рішення подарувати вам свою квартиру. Ви можете розпорядитися цією квартирою на ваш розсуд. Квартира світла і велика. Можете жити в ній самі. Я переїду в будинок за містом. Там мені буде добре і спокійно. За мене не хвилюйтеся. Зв’яжіться, будь ласка, з моїм адвокатом. Потрібно залагодити формальності. Спасибі”

Не чекаючи такого повороту подій, ми були дуже здивовані. На наступний день Коля поїхав до адвоката. Він з’ясував, що бабуся не тільки подарувала нам квартиру, але ще і склала заповіт на дітей.

Через три місяці у нас народилася красива і здорова дівчинка. З пологового будинку Коля привіз мене вже в нову квартиру. Тепер в новій квартирі місця вистачало всім.

Згодом наші відносини з бабусею значно покращилися. З пишномовної старої вона перетворилася на милу добру бабусю, яка постійно відвідує своїх онуків і всіляко їм допомагає.

Так я і сама змінилася. Виносивши і народивши свою дівчинку, я зрозуміла, що діти – це і є наше щастя. Недосипання ночами, дитяча біганина по квартирі, дитячий сміх, як я могла жити без всього цього раніше?

Вам сподобалася ця життєва історія?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector