Перед Новим роком я, як завжди, дістала коробку зі старими іграшками і покликала онука прикрашати ялинку. Для мене це особливий час, бо вся родина ніби стає ближчою, хоч би скільки між нами було клопотів і образ.
Денис у мене хлопчик добрий, але останнім часом якийсь сердитий став. То мовчить, то огризається, то сидить і дивиться у вікно, ніби йому вже не десять років, а всі сорок.
– Денисе, ходи-но сюди! Будемо ялинку прикрашати! – гукнула я.
Він прибіг, став у дверях і без радості подивився на коробку.
– Ну давай, – буркнув.
Я вже тоді відчула: щось у нього на душі не так.
Ми почали вішати іграшки. Я дістала старого скляного зайчика, а Денис мовчки чіпляв кульки на нижні гілки.
Я усміхнулася і спитала:
– Ну що, придумав новорічне бажання?
А він як відрізав:
– Ні. І не буду більше нічого загадувати. Все одно не збувається.
Я аж завмерла з тією іграшкою в руці.
– Це як не збувається?
– А так. Я вже три рази загадував, і жодного разу нічого. Значить, це все казки, – сказав він і так сердито смикнув гілку, що ялинка мало не хитнулася.
Мені стало його шкода. Видно було, що дитина не просто вередує, а справді образилася. І не на ялинку, і не на свято, а на саме життя.
– А що ж ти таке загадував? – спитала я.
– Не скажу.
– Чого це?
– Бо це моє. Таємниця.
Я не відступила.
– Ну хоч добрі бажання?
– Добрі, – зітхнув він. – Просто вони, видно, нікому не потрібні.
Тоді я вже насторожилася. Бо діти просто так такого не кажуть. Я сіла поруч і кажу:
– Може, ти загадуєш щось таке, що ще зарано?
– А хіба не можна хотіти того, що хочеш? – одразу спалахнув він.
Потім і видав:
– Я мотоцикл хотів. Справжній. Великий. Уже три роки прошу.
Я не стрималася й засміялася:
– Денисе, та який мотоцикл? Куди тобі його?
А він образився ще більше:
– А що тут такого? Я б просто дивився на нього. Чому у всіх бажання можуть бути, а в мене ні?
Отут мені стало навіть боляче. Бо в його голосі була не дитяча примха, а справжня образа. Наче світ йому щось винен, а не дає.
Я кажу:
– Добре, мріяти не заборонено. Але є речі, до яких треба дорости. От виростеш, складеш на права, тоді й мотоцикл буде.
– Та це ще коли буде! – розсердився він. – Я зараз хочу!
– А зараз ти хочеш усе й одразу, – відповіла я. – Так не буває.
Він насупився, повісив останню кульку і раптом питає:
– А ти що загадуєш? Чому в тебе, кажеш, усе збувається?
Я спершу пожартувала:
– Ох і хитрий ти. Сам не кажеш, а з мене витягуєш.
Але він підійшов ближче й тихо сказав:
– Бабусю, ну скажи чесно.
Я обійняла його і сказала як є:
– Я щороку прошу одне й те саме. Щоб у нашій родині всі були живі, здорові і щоб у хаті був достаток.
Він аж очі витріщив:
– І все? Ти для себе нічого не хочеш?
– А навіщо? Якщо у вас усе добре, то й мені добре.
Він подивився на мене так, ніби я йому якусь страшну таємницю відкрила.
– То ти виходить за рахунок інших радієш?
Я засміялася:
– Ага. Саме так. Чим більше радості у вас, тим мені краще.
Він довго мовчав. Стояв біля ялинки, крутив у руках мішуру і вже не був таким сердитим, як на початку. Потім тихо сказав:
– От би й мені так навчитися.
– Навчишся, – відповіла я. – Не все одразу.
Перед сном він ще раз підійшов до ялинки, подивився на вогники і сказав:
– Добре. Цього разу я загадаю не для себе.
– І що ж саме? – спитала я.
– Не скажу, – усміхнувся він. – Тільки небу скажу.
І знаєте, я тоді подумала: може, ми, дорослі, самі вчимо дітей хотіти тільки для себе, а потім дивуємося, чому вони ростуть злими й незадоволеними? Як ви вважаєте, чи треба змалку вчити дітей загадувати щось не тільки для себе?
