Він запросив мене додому: «Познайомлю з сім’єю. Там і зробимо інтерв’ю». Звичайно, я з радістю погодився. Завжди цікаво спілкуватися з героєм в його обстановці, а не в переговорній кімнаті з білими стінами. Цього разу моїм співрозмовником був великий інвестор, людина з вищої бізнес-ліги.
Приїжджаю. Великий будинок. Величезна вітальня, круглий стіл з фруктами, великі вікна. Привітна дружина. Господар люб’язно показує мені на м’яке крісло, просить домробітницю зробити нам кави.
Ми починаємо спілкуватися, коли в вітальні з’являється дівчинка років восьми, в рожевій сукні. Дочка. Вона проходить, не дивлячись на мене, питає у тата, коли вони поїдуть в магазин. Той посміхається: «Віка, познайомся, це Олексій, журналіст».
Віка навіть не дивиться в мій бік, повторює своє питання про магазин. Тато-інвестор трохи ніяковіє: «Віко! Привітайся з гостем!»
Віка кидає на мене недбалий погляд. І спокійно йде. Навіть не кивнувши. Тато вибачається за дочку: «Ні, вона взагалі дуже вихована, просто зараз чомусь не в настрої …»
Ха! Милий тато, справа не в настрої. Річ у тому, що всі навколишні для неї – лише обслуга. Крім батьків і їх багатих друзів. На обслугу увагу звертати лінь, це нікчемні людці, які заважають під ногами. І я, журналіст, для неї приблизно те ж саме, що домробітниця, яка подає на стіл, або грумер її собачки.
Пихата Віка – не якийсь жахливий виняток. Цих діточок я надивився. Весь світ для них – пил на колесах татового бугатті. Вони входять в паризький бутік з таким виразом на обличчі, ніби тут бридко тхне. А навколо метушаться асистенти, яких ці дітлахи мало не б’ють ногами.
Так само ці діти ставляться до вчителів. Їх привозять до школи на великих машинах, на них же відвезли. Їх головна проблема в школі – вдягнути джинси крутіші, ніж у однокласниці. А дурна вчителька нехай там щось бурмоче, врешті-решт, батьки наймуть домашніх педагогів, все буде круто.
Багато з цих діточок – чудовиська вже в ранньому віці. Які не знають відмов ні в чому, які влаштовують істерики без приводу, які не здатні налити собі навіть склянку води. Ні, я не перебільшую. Я спілкувався з педагогами, які працюють з такими дітьми. Річ у тому, що багатьох батьки хочуть відправити вчитися за кордон, наприклад, в престижний англійський коледж. А там немає гувернанток і прислуги. І дитині потрібна адаптація до «екстремальних» умов. Тоді і беруть спеціальних наставників. Ось вони мені і розповідали, що ці діти не здатні налити собі води. Вони як медузи в дорогому лахмітті. Тільки дуже безглузді і примхливі медузи.
Я багато разів бував в елітних, вибачте за вираз, селищах. Там діти не грають дружно в хованки чи війнушку. Вони сидять за величезними парканами. Вони не спілкуються між собою – лише з охороною, водіями, гувернантками.
Їх батьки – вони якраз люди нормальні і адекватні. Майже всі росли в хрущобах, скаженіли у дворах, отримували в школі двійки. Вони, звичайно, тепер мільйонери і на навколишній світ дивляться з легким презирством з вікна бентлі, але все-таки вони здатні спілкуватися, посміхатися, навіть бути чарівними. А діти – вже повноцінні монстри. Так, звичайно, їх такими виростили. Звичайно, винні батьки. Які хотіли «обгородити», «вберегти» і таке інше. Ну ось і вберегли. Вітаю.
Виросло ціле покоління безглуздих медуз. Вони нічого не вміють, нічого не хочуть робити, всі їхні запитання і так будуть вирішені. Хочуть вони лише одного – потрапити в світську хроніку і вести блог, в якому пташиним голосом розповідати, як втомилися на шопінгу, а попереду ще масаж, жах.
Тато обов’язково знайде такому синочкові місце престижній установі, де основна робота – пити хороший віскі з начальством. А доньці подарує салон краси і ще будиночок з басейном в Майамі. «Живи, донька, радуйся!». Ту саму Віку, що дивилася на мене як на брудний килимок, чекає дуже красиве життя.
У них буде все супер. Просто вони чудовиська. Їх все більше. І це не кіно, не трилер, напис «кінець» не з’явиться.
А що ви думаєте з цього приводу?
