Коли я планувала весілля, то думала, що мені неймовірно пощастило з чоловіком. Але він виявився з недоліками.
Цікаво, правда? От і я здивувалася, коли обранець заявив, що я повинна бути вдячною йому за те, що за жінку мене взяв. Не знаю чи справа тут у виховані, чи в менталітеті, а може й у чоловічій логіці загалом, але він був з тих, які вважають жінок прикрасами для чоловіка. Мовляв, прізвище своє дам, дім дав, гроші заробляю, а ти сиди і тішся, будь вдячною за те, що вибрав саме тебе. А будеш вимагати чогось, то на місце поставлю одразу.
Тож своєму чоловікові я постійно була щось винна.
Навіть на емоції, направду, у мене права не було. Я повинна була любити його і виконувати всі забаганки. Напевне, він сплутав мене з рабинею. Хоча ні, рабині мають право ставитися до господарів з байдужістю, а я повинна була безмежно кохати. Просто так. Бо він у мене є.
За логікою мого обранця головним у сім’ї був той, хто заробляв більше. Ну, власне, він себе таким і вважав, хоч заробляв удвічі менше, ніж я. А я і за ним доглядати встигала, і по дому все робила, і кілька робіт поєднувала. Ну і грошей додому приносила значно більше. Але ж ні, мого чоловіка таке не цікавило. Головним був він.
Працював на одній роботі. На вихідних просиджував цілими днями за комп’ютером, постійно дорікаючи мені, що я повертаюся з роботи пізно і відповідно борщу на столі свіжого нема. А як я можу повертатися швидко, коли працюю на 4 роботах позмінно?
Дратувало мого коханого і те, що я вареники та пельмені сама не ліплю. От його мама так багацько їх робить. На всю сім’ю вистачає. А про те, що я просто сил на таке не маю, чоловік чути не хотів.
У мене, до речі, двоє дітей. Встигати треба було ще й за ними: нагодувати, перевірити уроки, одягнути, до школи відвести. Ще гора додаткових турбот. Бо батько, як розумієте, спадкоємцями не займався. Не його це обов’язок.
Я терпіла довго. Але одного дня не витримала. Зароблені гроші витратила цілком на себе та дітей. Не віддала жадібному чоловікові. Залишила дім без прибирання, а на кухні – пусті каструльки. Обурило таке не лише мого судженого. В гості раптом приїхала свекруха. Лише ходила та винюхувала все. Вказувала мені на гори пилу, на немитий посуд. Казала, що для хорошої жінки так поводитися не годиться.
А я їй у відповідь:
– А син Ваш що? Заробляю я, готую я, прибираю я, за дітьми дивлюся я… Навіть продукти купую самостійно. Чоловік кран зробити не може. Тут і додаткові витрати на сантехніка. А він за що платить? За інтернет, бо сидить постійно у комп’ютері? Невелика поміч. Я навіть на обідній перерві відпочити не можу, бо йому вічно щось треба. Більше я сил не маю.
Чув це й чоловік. Погодився з усім. Опустив голову і пообіцяв, що раз на тиждень буде прибирати все сам.
Але вистачило йому й одного разу, щоб зрозуміти, що це не його.
– Не моя це робота. Це жіноче діло. А будеш багато вимагати, то лишу тебе з дітьми саму.
А мені втрачати не було чого. Я й так при живому чоловікові вдовою почувалася.
Зібрала речі і пішла сама.
Зараз живу для себе. вперше за стільки років. Сьогодні прекрасно виспалася. Харчуватися почала нормально, а не одними лише борщами та пельменями. Замість чотирьох робіт тепер одна, зате пішла на курси підвищення кваліфікації. До чоловіка з дітьми, звичайно ж, навідуюсь. Вони, виявляється, дуже швидко вчаться. Зараз і прибирають самі, і вареники ліплять, і гроші заробляють. Яка ж краса. Кажуть, що чекають мого повернення. Але я поки не поспішаю. Диплом хочу отримати, щоб нарешті праця була достойно винагороджена. Думаю, я заслужила час на себе.
Чи вважаєте Ви рішення жінки правильним?
Скільки часу на день Ви приділяєте самій собі?
