— Знову пив? — я ще з порога відчула той запах.
Тарас стояв у коридорі, роззувався і сміявся сам до себе. Куртка мокра, черевики в болоті, в кишені дзенькнули ключі. Від нього тягнуло горілкою так, що діти з кімнати визирнули і зразу сховались.
— Та що ти починаєш? Я трохи. Після роботи, — буркнув він і пішов на кухню.
Свекруха вже сиділа там у халаті, пила чай і відразу встряла: — Не їж йому мозок. Чоловік з роботи прийшов. На будові не в кабінеті сидять.
Я поставила пакет з продуктами на стіл, а там уже стояла порожня біленька в смітнику. Не перша за тиждень. Поруч — чек з магазину: хліб, ковбаса, цигарки і горілка. На дітей він так уважно чеки не дивився, як на ту пляшку.
Ми не завжди так жили. У нас була своя квартира, обоє працювали, двоє дітей, нормальне життя. Коли свекруха захворіла, почала просити: — Переїжджайте до мене. Я сама не справлюсь. У мене ж один син.
Ми зібрали речі, документи, дитячі куртки, каструлі, переїхали. Я змінила роботу, пішла бухгалтером у банк. Тарас не знайшов роботи за фахом, пішов на будову. І з того все й поїхало.
Спочатку він приходив просто втомлений. Потім веселий. Потім щодня веселий. То в кишені дріб’язок і запах спиртного, то в телефоні дзвінки від “Серьоги з бригади”, то в пакеті з хлібом ще одна пляшка, загорнута в чорний пакет.
Я йому казала: — Тарасе, ти раніше не пив. Що це таке? А він одне й те саме: — Усі так знімають стрес. Я ж не валяюсь під парканом.
Одного вечора він сів вечеряти, а ложку тримав так, що борщ лився на стіл. Донька тихо каже: — Мамо, тато знову дивний. Я витерла стіл, забрала каструлю і сказала: — Діти, йдіть у кімнату.
Свекруха знову стала на його бік: — Не роби цирк при дітях. Ну випив трохи. З ким не буває? Я вже не витримала: — Трохи — це раз. А не щодня. — То й що? Працює ж. Гроші приносить, — відрізала вона.
Гроші, до речі, теж почали кудись діватись. Раніше ми відкладали. А тут то “скинулись на роботі”, то “треба було хлопцям допомогти”, то “аванс затримали”. Я відкрила шухляду, де тримала конверт на комуналку, а там менше на тисячу.
— Ти брав? — Взяв. Потім покладу. — Коли? — Не починай.
Через кілька днів я прала його штани і знайшла в кишені два чеки. Один — з будмагазину. Другий — з кіоску біля зупинки. Горілка, пиво, цигарки. Час — ще до кінця зміни. Я поклала ті чеки перед ним на стіл.
— Це що? Він глянув і знизав плечима: — І що тепер? Свекруха, не піднімаючи очей від телевізора, сказала: — Ти вже й кишені йому перевіряєш? Дожились.
Найгірше було в суботу. Він прийшов удень, ліг у одязі на диван і заснув. Від нього тягнуло так, що я відкрила вікно. Син підійшов і питає: — Мамо, тато хворий? Йому ліки треба? Я стояла з його брудною курткою в руках і не знала, що сказати.
У тій куртці я знайшла ще одне. Маленьку пляшку, недопиту. Захована у внутрішній кишені. Не “після роботи з хлопцями”. Він уже й додому ніс.
Я винесла ту пляшку на кухню і поставила перед свекрухою. — Оце теж я придумала? Вона скривилась: — Ну сховав. Бо ти пиляєш. — Бо він п’є. — Бо ти його довела.
Увечері я сказала Тарасу прямо: — Або ти щось робиш з цим, або ми їдемо. Він сидів, дивився в телефон і мовчав. — Ти чуєш мене? — Не драматизуй, — кинув він. — У мене важка робота.
Перелом стався наступного ранку. Син збирався до школи, взяв татові ключі з тумбочки і каже: — Мамо, а чого в татовій куртці знову смердить, як у дядька під магазином? Свекруха почула, але промовчала. А Тарас навіть голови не підняв.
Я пішла в кімнату, дістала валізу. Склала дітям одяг, документи, зарядки, ліки, свої речі. Потім подзвонила на роботу і сказала, що беру кілька днів за свій рахунок.
Тарас зайшов у двері, подивився на валізу: — Ти серйозно? — Так. — І куди ти підеш? — Додому. У свою квартиру.
Свекруха почала кричати: — Кидаєш хвору людину? Совість маєш? Я застебнула сумку і сказала: — Я не залишаю дітей там, де щодня пахне горілкою.
Я взяла дітей, документи і ключі від нашої квартири. Тарас лишився стояти в коридорі в тій самій куртці. А на кухні в смітнику знову стирчала порожня біленька.
