Тоді у двері хтось подзвонив. На порозі стоїть великий білий кіт. Ну не може тварина натиснути на дзвінок. Можливо, хтось вирішив так пожартувати?
Побігла відчиняти, не питаючи. Нікого. І тут погляд ковзнув вниз. Всередині все похололо, сильно забилося серце. Так не буває. Чи буває?
А вона думала, що Ігор марить. Потім порахувала: якраз сім днів минуло. Значить, правда. Відчинила двері ширше, не наважуючись взяти тварину на руки. Кіт швидко прошмигнув всередину. І бігом в зал. Ліг в улюблене крісло-гойдалку чоловіка і одразу заснув. А Марина так і продовжувала стояти, притискаючи до себе кухонний рушник і витираючи сльози, які набігли …
Вона весь тиждень проридала. На роботі взяла відпустку без утримання. Не могла навіть на вулицю вийти – ноги не тримали.
Коханий чоловік, з яким вони з дитячого садка разом були, раптом сильно захворів. Здоровий, під два метри, веселун, у якого золоті руки. Ніколи навіть застудою не хворів. А тут раз – рак. З’їв він його за кілька місяців, не скривився …
Чоловік менш як 50 кг під кінець важив. Марина намагалася триматися. Все жартувала, що скоро літо і вони поїдуть на човні. Будуть на тому березі гриби і суниці збирати. Картопельку запечуть. Хліба посмажать. І в саду справ повно.
Ігор слухав і кивав. Немов погоджувався. Ручки у нього зовсім худенькі стали, слабкі. Ледве торкнувся її долоні і прошепотів:
– Як же ти … Без мене. Треба придумати щось. Треба ж тебе берегти! Маленька ти моя, – судомно почав кашляти.
– Ну що ти, милий, лежи, не можна тобі хвилюватися! Яка ж я маленька? Мені вже 48 років! – схлипнула Марина.
– Не вже, а ще! – спробував посміхнутися чоловік.
Він такий був. Добряк з гумором.
Два дні провів у забутті, а потім раптом відкрив очі і чітко так сказав:
– Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Марино, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе. Скоро ти радіти будеш!
– Ігорю! Ти що говориш? Як не стане? Коханий, я не можу без тебе! – заплакала жінка.
Сама вирішила – чоловік сильно марив. Надвечір чоловіка не стало.
Дітей у пари не було. І бідна жінка місця собі не знаходила. І ось пролунав той дзвінок у двері …
Дивлячись на білого кота, вона не могла зрозуміти: чи то випадковість, чи то чоловік щось знав? З майбутнього? Але як?
Кіт прокинувся. Вона боязко присіла поруч. На бездомного не схожий. Доглянутий, білосніжний. І чи то їй привиділося, чи то правда – здалося, що кіт очима та звичками на чоловіка її схожий.
Пішла на кухню, у неї там кисіль варився. Кіт нестямно заволав. Вона йому мисочку налила. Ігор теж дуже кисіль любив. Кіт все до останньої краплі вилизав.
– Ти ба … Кисіль, – тільки й прошепотіла жінка.
Так кіт отримав ім’я. У Марини серце боліло останнім часом. І в ту ніч, першу, коли кіт прийшов, вона раптом прокинулася серед ночі і зрозуміла – нема чим дихати. Немов тягар якийсь. Судомно почала хапати губами повітря, намагаючись дотягтися до телефону, щоб швидку викликати. Та не змогла. Тільки безсило сповзла на підлогу.
Останнє, що запам’ятала – Кисіль, швидко підбігає до неї і заповзає по руці.
Коли відкрила очі, навколо вирував ранок. Сонячні зайчики стрибали по стінах, наздоганяючи один одного. Нічого не боліло. А в вухо радісно муркотів кіт. Він її не раз ще виручав.
Одного разу Марина двері не закрила, коли килимки чистила. Все одно ж в магазин йти. І раптом ті відчинилися і мужик ввалюється. На вигляд неадекватний, очі дикі. І на неї йде. Вона тільки охнула. А зі стінки в коридорі, де шапки лежать, Кисіль стрибнув. Непроханому гостю майже на плече, кігті випустив. Той завив, кота скинув і почав бігти.
Або, коли в черговий раз згадавши чоловіка, жінка заснула, а на плиті чайник, та рушник зверху впав. Кіт розбудив, коли вся кухня в диму була. Волав так несамовито.
Марина йому ошийник купила. І гуляла з ним. Поступово заспокоюючись. Її бідне змучене серце сприймало Киселя не як тварину. А якогось посланника від коханого Ігора.
Літнього вечора гуляли в парку. Пізно вже було. Але Кисіль її прямо наполегливо тягнув туди погуляти. І тут на лавці Марина побачила хлопчика, на вигляд 10 років йому було. Він сидів і дивився в одну точку. І така скорбота була в цій маленькій фігурці, що жінка не витримала, зупинилася. Хлопчик плакав. Але побачивши її, витер очі і швидко відвернувся.
Вона поруч на лавочку присіла. Думала, як розмову почати. Раптом допомога потрібна?
І тут Кисіль, зіскочивши з її колін підійшов до дитини. Замуркотів, почав до руки тертися. Хлопчик підняв очі. Сині, нещасні. І боязко погладив кота. А той його все за шию обіймав.
Розговорилися вони. Дитина пояснила, що він з притулку втік. Не може там бути. Хоче додому. А дому немає. І мами з татом теж більше немає. Вогонь – і все. Він вибрався. Точніше, батько виштовхав в останню мить.
Марина себе в цю мить жаліти перестала. Посунулася до хлопчика, почала гладити його по голові, розповідати про чоловіка, про себе, про кота.
Потім сказала, що проведе його – шукають же напевно.
Біля самих воріт раптом схаменулася, запитала:
– Як тебе звати?
– Ігор, – просто відповіла дитина.
З ранку Марина вже у керівництва була. Почала пояснювати, що зарплата у неї висока, квартира чотирикімнатна, дача. Треба – шлюб оформить. Марина навіть з сусідом на цю тему вже поговорила, той пообіцяв допомогти з фіктивним шлюбом, якщо потреба виникне. Якщо не можна усиновити – вона може і під опіку взяти. Її, правда, попередили – дитина важка, неконтактна, є маленькі дітки, так що якщо вона хоче, можна їх взяти.
– Ні. Мені Ігорка треба, – тільки й відповіла вона.
І попросила хлопчика відвідати. Він в ігровій кімнаті біля вікна стояв. Марина зайшла. З собою у неї булочки були з корицею. А в горлі ком, навіть покликати не змогла. Тільки Ігор немов щось відчув – обернувся. І така радість спалахнула в очах!
– Привіт, тьотю! А ви як у нас? А де кіт? – підбіг.
– Я … до тебе, Ігорку. Ось, приходила до директора. Ти у мене жити хочеш? Я знаю, маму ніхто не замінить. Чужа тітка я. Але … Тобі добре буде, обіцяю. Дитина не повинна жити в дитбудинку. Кожного повинні забрати додому. Щоб у всіх дітей з’явилися мама і тато. Тому що найголовніше в житті – це сім’я і дім. Місце, де тебе чекають! Я тебе завжди чекати буду! – витираючи сльози, прошепотіла Марина.
– Правда? Ви мене заберете? Додому? – ахнув хлопчик.
Марина документи оформила необхідні. Незабаром Ігор переступив поріг її квартири. До нього назустріч вибіг Кисіль. Хлопчик підхопив його на руки, уткнувся в шовковисту шерсть.
Жінка метушилася, на стіл накривала. І довго сиділа біля ліжка, де неспокійно спав хлопчик.
Пройшов місяць, і хлопчика було не впізнати. Він перестав здригатися, кричати уві сні. Її називав «тітка Марина». І вечорами, коли разом дивилися фільми, все тримав за руку. А ще ніяковіючи, просив йому почитати перед сном. Знайомі плечима знизували: навіщо це їй? Жила б для себе.
Вони не розуміли, що вперше після того, як чоловіка не стало, вона жити почала. У неї були хлопчик і кіт. Улюблені.
Того вечора Ігор у дворі на велосипеді катався, та не втримав рівновагу, об камінь запнувся. Марина вибігла до нього. І тут хлопчик, сидячи на землі і простягаючи до неї руки, раптом крикнув:
– Мама! Мамочка!
Марина обняла його. І ласкаво зашепотіла, що зараз боляче не буде, все пройде. І трохи голосніше сказала:
– Все пройде, Ігорку, синочку! Мама поруч!
Вона завела його додому та приклала до ранки щось холодне. А Кисіль стрибнув йому на колінця та почав муркотіти.
А ви вірите у те, що тварини здатні нас лікувати? У вас є домашні улюбленці? Як їх звати?
