Інколи чужа людина стає ріднішою за кровноспоріднену.
Я родом з невеличкого села. Мама виховувала мене за принципом “а що скажуть люди”, тато весь час працював і мало уваги приділяв сім’ї. Школу я закінчила з відзнакою, вступила в обласний центр на філологічний факультет.
Нарешті переїхала з дому. Лише в гуртожитку відчула свободу. О шостій ранку не треба було бігти годувати худобу, прибирати в домі. Я сама хазяйка свого життя.
Згодом на другому курсі я познайомилася з Василем. Хлопець був на три роки старшим за мене, працював на СТО. Ми швидко з’їхалися. Про наше кохання можна було написати не одну гарну пісню. Здавалося це щастя буде вічним
Батькам про своє життя з Василем я не казала. Планували розписатися, а вже потім поїхати знайомитися.
Усе змінив випадок. У день, коли ми мали подати заяву до РАЦСу все пішло не за планом. Я чекала на повернення Василя з роботи. Проте неочікувано пролунав дзвінок. Це були співробітники поліції. Мій майбутній чоловік розбився на мотоциклі.
Здавалося, що все моє життя закінчилося. По щоках текли сльози. Як? Чому? А я ж вагітна… Що тепер робити?
Після похорону я впала у депресію, не знала, що мені робити з дитиною, тому вирішила поїхати в село до батьків. Я думала, що мама зрозуміє та пожаліє мене, прийме вагітну. Скажу одне, після почутого моя мама так розсердилася, що почала проклинати мене та виганяти з дому. Вона навіть не співчувала моїй втраті, не подумала про свого внука, однак про “а що скажуть люди” вона подумала відразу!
З речами та сльозами на очах я пішла на зупинку, там мене зустріла давня подруга, якій я все розповіла. Вона почала плакати зі мною, а потім взяла під руку, і ми мовчки сіли в автобус. Перед тим вона розпитала мене, де живе мама покійного Василя, ми вийшли на потрібній зупинці. Після похорону пройшов тиждень, тому я вважала, що ця жінка вижене мене зі свого дому, але вона вислухала і повірила мені.
Мама коханого, яка так і не стала мені свекрухою, сказала:
“Ти принесла мені звістку, яка дасть мені сили жити. Будь ласка, залишайся зі мною, будемо виховувати твою дитину разом, це ж продовження мого синочка…”
Я погодилася і не пожаліла, бо ця жінка така ж прекрасна, як і її син.
А що ви можете сказати про цю ситуацію?
