Уроки давно закінчилися, а Леонід Степанович так і сидить за вчительським столом. Не піднімаючи голови, він перевіряє шкільні зошити учнів. Здається, вони ніколи не закінчаться і він буде тут сидіти до завтра.
Від нехитрих закарлючок вчителя відірвав телефон. Прийшло якесь повідомлення. До загального чату написала одна розлючена мати.
«Хто дав Вам право називати мого сина ідіотом?», – прийшло повідомлення від мами Вови Громова.
Учитель не розгубився і відповів: «Ваш син приклеїв хом’яка до парти, як я повинен був його назвати?».
Мати Громова не зупинялася, вона почала писати про те, що він, в першу чергу, вчитель і повинен був пояснити, що так робити не потрібно, а не обзивати дитину.
Леонід Степанович відповів, що він же і пояснив, що подібне міг зробити тільки ідіот. І запитав у матері, невже вона з ним не згодна.
Поки Громова щось друкувала, в діалог увірвалася ще одна матуся: «Ви за що моєму два поставили?!». Це була мама Святослава, яка думала, що її дитина просто не може мати погані оцінки.
Учитель спокійно відповів, що двійку учень отримав за реферат, який він сам явно не читав. Матуся стала сперечатися з Леонідом Степановичем, однак його аргументи складно було оскаржити.
Але в чаті «прокинулися» і інші батьки, які почали строчити свої претензії. Леонід Степанович мовчки відключив інтернет на старенькому смартфоні, оскільки той був майже розряджений і прибрав телефон в стіл.
Почався сильний головний біль. Домашнє завдання було важко перевіряти. Нікого не хвилює навчання, навіщо він вибрав саме цю професію? Щоб няньчитися з ледачими дітьми і їх батьками?
Леонід Степанович вирішив, що більше не буде це терпіти і як тільки він прийде додому, відразу викладе резюме на сайті з пошуку роботи. Ніяких більше зошитів! Леонід склав зошити в стопку, хлюпнув в стакан з теплою водою десять крапель корвалолу і вже хотів закривати кабінет, як побачив на порозі хлопчика.
– Що ти тут робиш? Уроки давно закінчилися, – сказав Леонід Степанович.
– Я загубився, – сказав хлопчик і ступив у клас.
– А скільки тобі років? – не розуміючи, як можна було загубитися, запитав учитель.
– Сім, – несміливо відповів хлопчик. – Я ще не ходжу в школу, піду в вересні в перший клас. Ми з мамою до брата прийшли на батьківські збори, я вийшов у коридор побігати і загубився.
Леонід Степанович зняв окуляри і прибрав їх в портфель. Він вирішив швиденько допомогти хлопчині і скоріше відправитися додому. Тим часом хлопчик уважно розглядав кабінет.
– А хто всі ці люди? – запитав хлопчик, поки вчитель возився з блискавкою на портфелі. – Ну ті, нагорі, – уточнив він, коли помітив нетямущий погляд вчителя.
– Це вчені-першовідкривачі, – без інтересу кинув Леонід.
– А як звуть першого? – Не вгамовувалося допитливе хлоп’я.
Леонід Степанович повернувся до портретів.
– О, це Фернан Магеллан, – посміхнувся учитель.
– І що він зробив? – з цікавістю запитав хлопчина.
– Він здійснив першу навколосвітню подорож, – сказав Леонід Степанович.
– А що таке кругосвітню подорож?
– Це коли ти перетинаєш весь світ! – вчитель залишив портфель і підійшов до глобуса, кличучи хлопчика за собою. Вперше за останній час в його кабінеті хтось виявив реальний інтерес до знань. Леонід Степанович просто не міг пройти повз!
– Дивись. Припустимо, ти сів на корабель тут, – учитель ткнув пальцем в ділянку суші. Хлопчик прочитав назву країни по складах. – І пливеш по колу, відкриваючи по шляху різні країни, ось так, – крутив він глобус, – а потім повертаєшся в цю ж точку. Завдяки Магеллану, люди остаточно переконалися в тому, що Земля кругла.
– Ого, це дуже цікаво! – натхненно крутив глобус хлопчина.
– А знаєш, я ж теж з Магеллана почав свою подорож у світ науки. Приблизно у твоєму ж віці. – Леонід дивився на захопленого його розповідями хлопчика. – Гаразд, нам пора знайти твою маму, а мені пора йти додому – шукати нову роботу.
– А Ви хіба не працюєте вчителем?
Леонід Степанович важко зітхнув, заглянувши в очі людей на портретах, що стільки років надихали його.
– Працюю, але більше немає бажання.
– Як так? У вас така цікава робота! Ви так круто розповідаєте, я тепер теж хочу стати вчителем!
– Просто повір – це не так круто, як здається, – чоловік поплескав по голові хлопчини.
– У Вас так класно виходить розповідати, не можна Вам кидати цю роботу! – наполягав натхнений хлопчик. Леонід Степанович дивився на хлопчика, відчуваючи здивування і захоплення, він немов отримав порцію натхнення від цього раптового гостя.
– А знаєш, може, ти й правий.
Що думаєте?
