Ми з коханим вже кілька років живемо в однокімнатній квартирі. З дітьми не поспішаємо, хочемо поки насолодитись часом разом. Але плануємо. Того вечора ми дивились фільм, комедію і щиро сміялись. Раптом у двері хтось подзвонив.
Ми не чекали на гостей. Чоловік пішов відчиняти. На порозі стояла красива молода рудоволоса дівчина. У мене промайнуло мільйон думок поки вони там розмовляли. І далеко не всі з них були хорошими.
По розмові було зрозуміло, що вони знайомі. Але радості в голосі чоловіка я не почула. Виявилось це його племінниця. Олеся приїхала з Кропивницького, щоб знайти у столиці кращу роботу. Хоча я не до кінця зрозуміла чи їй не догодило рідне місто. Хіба що вона мала інші цілі.
– Чому ти не попередила нас, що приїдеш?
Дівчина єхидно посміхнулась:
– Та все дуже просто. Ви б мене не впустили! Якби моя мама подзвонила до дядька Івана, то він би назвав їй 1000 і 1 причину для відмови.
Це була правда! Ми не любимо приймати в себе гостей! А тому вона вирішила, що зможуть нас обхитрити. Адже не станеш виганяти племінницю з порогу квартири. Іншого виходу немає.
Та було одне “але”. У нас був лише 1 диван. І ми спали саме на ньому. Коли дівчина пройшла в кімнату, то одразу спитала де буде її місце.
– Постелю тобі на підлозі. У нас є кілька ковдр. Буде м’яко.
– Ого. А ліжко ви коли збираєтесь мені купити?
– Ніколи, люба. Ти ж не надовго до нас, пам’ятаєш?
Олесю аж перекосило. Вона вже не хотіла пити з нами чай і їсти тістечка. Мовчки взяла свою сумочку і попрямувала до виходу.
Того ж вечора до чоловіка подзвонила розлючена сестра:
– Ти що собі дозволяєш? Як ти племінницю зустрів? Хотів, щоб вона простудилася на тій землі спати? Геть не цінуєш своїх родичів! А тобі цього так не забуду!
А як би ви вчинили на нашому місці? І це хто ще з нас безсовісний?
