Катя була моєю подругою ще з часів підгузок. Наші батьки товаришували, тому ми постійно були разом. Ходили у дитячий садочок, сиділи за одною шкільною партою та готувалися до сесії в університеті, мріяли стати вчительками молодших класів. Здавалося, що вона не просто подруга, а рідна сестра!
Ми навіть одночасно почали зустрічатися з хлопцями й так співало, що до весілля почали готуватися! Ми разом обирали сукні та бенкетні зали, всіляко допомагали одна одній, адже таке свято для кожної дівчини має бути ідеальним та казковим.
У нас була різниця у даті приблизно тиждень часу. Тоді було літо, якраз чудова пора для свята. Ми танцювали всю ніч та плакали від щастя. Однак, наступної суботи до мене зателефонувала мама Каті та сказала, що наречений Олег скасував весілля. А дівчина сама нічого не хотіла пояснювати, хоча вже була вагітна. Я не могла кинути її у біді, тому часто приходила у гості. Навіть мій Іван допомагав – ми разом їздили на відпочинок та намагалися розрадити подругу.
Потім вона народила сина Петрика. А через декілька місяців знову стояла на порозі пологового будинку, але вже зустрічала мене. У мене також народився синочок Богдан. Тоді батьки Каті померли та вона сама намагалася поставити на ноги малюка. Мій чоловік часто ходив до неї додому та допомагав по господарстві – кран поремонтувати, меблі перенести чи мінімально ремонт зробити, адже подруга жила у старій квартирі своїх батьків.
Ми разом виховували наших дітей, їхали на відпочинок. Ось скоро вже хлопчики до першого вересня готуються та будуть навчатися в одному класі. А Катя вже й не хотіла шукати нового чоловіка – хто ж її візьме з таким тягарем, як чужа дитина?
Одного разу помітила, що їй стало погано. Відвезла її до лікарні на обстеження. Досі пам’ятаю, як лікар написав діагноз – рак. Сказав, що їй залишилося менше як рік. Я ледь не останні гроші віддавала на ліки, але все марно.Тоді малюки закінчили перший клас, як ми поховали Катю. Просила мене хіба про одну послугу – не залишати Петрика. Адже він кругла сирітка. Ми швидко оформили документи над опікунством та всиновили малюка. Мій чоловік не був проти.
Хлопчики жили дружньо. Якось моя колега з роботи сказала, що вони схожі на батька, немов рідні брати. Тоді ця фраза не давала мені спокою. Дійсно – очі, вуста, навіть вуха та підборіддя. Дивилася на Петрика та бачила перед собою Івана. Нещодавно потайки зробила експертизу. Руки тремтіли та аж ноги підкосилися, коли прочитала висновок – мій чоловік на 99,9 % є біологічним батьком хлопчика.
Тоді мене немов блискавкою ударило. Весь пазлик склався до купи – Катя спеціально мовчала, а Олег про все дізнався й тому покинув її та всіляко відхрещувався від дитини. Тепер я ненавиджу свого чоловіка та не можу спокійно дивитися на Петрика. Відчуваю до нього тільки відразу та лють. Можу на нього через дрібницю крикнути та всілякого уникаю. Не знаю, що далі робити. Розумію, що дитина не винна у зраді. Та не маю бажання бачити його у власній квартирі поруч з Богданчиком. А чоловік удає, що у нас все гаразд. Але не можу поруч з ним спати. Вночі закриваюся у ванній та гірко плачу. Думаю, що треба подати заяву на розлучення. Нехай він забирає Петрика, а я буду жити з Богданчиком.
Що б ви могли порадити героїні нашої історії? Можливо, що варто пробачити зраду й жити далі заради дітей?
