Дочка стояла в мене на порозі вперше за 14 років! Я гадки не мала як вона жила, Ліда навіть ніколи мені не дзвонила. А тепер я мушу їй допомагати?
Дочку я виховувала сама, рано овдовіла. Дарувала їй всю свою любов і ласку, а в результаті вийшло те, що вийшло.
Знаєте, не просто виховувати дитину самій. Тим більше коли більше нікому допомогти. Та я дала собі раду. А коли дочці стукнуло 18 років, вона прийшла до мене з новиною.
– Мамо, я вагітна. – вона довго тоді плакала, адже її хлопець не збирався глядіти дитину і тим більше не давати на неї гроші.
– Доню, виховаємо! Не переживай. Ти ще знайдеш своє щастя! Не плач, то зле для дитини. – заспокоювала я її.
Горе пополам вона виносила і народила мені внука. Я думала, що ми разом поставимо його на ноги, та дочки вистачило на пів року.
– Артур хоче, щоб я жила в нього! – заявила дочка про свого нового кавалера.
– Нічого, що він живе через дві області від нас? Нащо їй були ті знайомства в інтернеті. – думала я, ошелешено.
– Як тільки я знайду там роботу, облаштуюсь, то одразу приїду по сина, можеш не хвилюватись! Просто допоможи мені тих кілька тижнів. – благала дочка.
І я повірила, адже дитині потрібна рідна матір. Минув місяць, другий. Дочки все не було. Я дзвонила, але скоріш за все вона змінила номер. І тут мені все стало зрозуміло. Дитина залишається на мені.
Вадимко змалку мав погане здоров’я. Чи то через дитячі суміші, чи гени, але я часто мусила його лікувати. Звісно це било по моєму гаманцю, а на роботі постійно сварилися на мене.
– Ви щойно вийшли з відпустки й просите, щоб я вас відпустив додому? – регулярно кричав на мене начальник.
От і як мені пояснити, що вихователька зі садку дзвонить і каже забрати знову хворого хлопчика? Я ледве давала собі раду. Зайвий раз ніколи не виходило відпочити. То лікарі, то обстеження. Але в школі вже стало легше. Зміцнів.
Я записала Вадима на плавання, робила з ним уроки. Він ріс гарним і добрим хлопчиком. Шкода, що матері так і не бачив.
Так минуло цілих 14 років. Ми якраз святкували його День народження. Дочка ні разу не пристала сину подарунок чи банальну листівку.
А тут з’являється, як грім посеред ясного неба. З пузом! Я мало не зімліла там на порозі.
– Мамо, привіт! Як справи? – усміхнено промовила пропажа ніби нічого не бувало.
Я думала, що то сон.
– Ліда? – я побачила, що дочка вагітна вдруге. – Що ти тут робиш?
– Мамо, мені потрібно віддавати борги, а ця дитина не дозволить це зробити. Допоможеш?
– Е, ні, дівчино! Ти вже залишила мені Вадима! Хоч би раз копійку якусь вислала! То ти гонорово поміняла номер і думала, що стара наймудрішою? Тобі не стидно перед сином? – я тоді кипіла від люті.
– Зрозумій! Я хотіла простого жіночого щастя! Допоможи з дитиною, я тільки поверну борги й заберу їх обох! Благаю!
– Вадима я тобі ніколи не віддам! Я виховала його! А з іншою дитиною розбирайся сама! Якщо навчилася їх робити, то навчися і відповідати за їхнє життя!
– Але мамо!
Я не витримала і зачинила перед нею двері. Моє серце ще ніколи так гучно не стукало, як у той момент. Вона ще кілька днів приходила і намагалася мене вмовити, але я твердо стояла на своєму! Так не можна!
Я ледве виходила внука. А якщо вона мені залишить цю дитину, а ще через рік принесе третю? Я не витримаю ні по здоров’ю, ні по грошах!
Подруги мене засуджують. Кажуть, що не дивно чому у мене така егоїстична дочка, бо вдалася до мене! Та мені байдуже на їхню думку. Нехай вона краще навчиться відповідальності! Інакше буде ще гірше.
А що б ви зробили на моєму місці?
