Мій чоловік марив появою сина. Але у нас було дві донечки: Софійка та Аліса – 5 і 3 рочки. Я вважала, що ми щасливі. За 10 років подружнього життя у нас з Віктором навіть конфліктів майже не було.
Цю сімейну ідилію, здавалося б, нічого не може зруйнувати.
Але я виявилося не все так ідеально.
Скажу одразу: завагітніти просто так втретє я не змогла. Пішла до спеціаліста і він прописав мені спеціальні препарати. Нарешті лікування принесло плоди і тест показав позитивний результат. Ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя.
На УЗД нас ще раз потішили новиною – у нас син! Проте мрія чоловіка так і не стала реальністю. У мене стався викидень.
Замість того аби мене підтримати, Віктор запив. Десь тиждень він навіть не виходив на зв’язок. А потім він ще й почав мене ображати, мовляв, це через мене наш син не з’явився на світ.
Саме тоді у мене вперше виникли думки, що чоловік мене зовсім не цінує. Але я списала це на стрес. А дарма…
Наших дочок він теж любив, але ця ідея про спадкоємця робила його просто одержимим.
Лікарка сказала, що просто мій організм виснажений і йому потрібен повноцінний відпочинок. Вона порекомендувала мені путівку у санаторій. Відновити сили, “підлікувати проблеми по жіночому.” Тому я взяла путівку у санаторій, майже на місяць. Донечки ходили до дитячого садка. А Віктор часто запізнювався допізна на роботі. І з самого ранку теж вирушав на роботу. Наші батьки живуть далеко, тримають господарство. Тому звертатися до них по допомогу не виходило. Моя рідна сестра Ірина погодилася допомогти мені з дітьми, і пожити в моєму домі на час моєї відсутності.
Якби ж я тільки знала, чим це обернеться…Іра взяла відпустку на роботі на час моєї відсутності. Тоді я була безмежно їй вдячна за підтримку.
Я поїхала в санаторій. Поки я лікувалася, моя сестра “лікувала” мого чоловіка. Дуже скоро вона стала не тільки матір’ю для моїх дітей, а й справжньою дружиною для мого чоловіка.
Після мого повернення Вітя сказав мені, що покохав іншу жінку. Хоче розлучення. Вона вагітна, тому нам з дочками потрібно покинути його квартиру. А найбільшим ударом виявилося те, що розлучницею виявилася…моя рідна сестра!
-Я вагітна від Віті. Ми любимо один одного. Я здорова повноцінна жінка, і зможу народити йому сина, можливо, навіть і не одного. Ось і на моїй вулиці свято. Я так втомилася, що тобі у житті таланило постійно, що тебе всі хвалили і ставили мені в приклад.
Ми з Віктором розлучилися. Я зняла кімнату в комуналці. Було важко, але я трималася заради доньок.
Через 2 роки я зустріла Дмитра. Ми одружилися, і переїхали до нього жити. Він став для мене справжньою опорою і справжнім другом для моїх доньок. Я народила чудових хлопчиків-близнюків. У нас щаслива, дружня родина.
За всі ці роки мій перший чоловік жодного разу не приходив до дівчаток. Аліменти на них він теж ніколи не платив.
Одного дня, на зупинці громадського транспорту я зустріла Ірину, вона була дуже змученою, я її ледь впізнала. Біля неї у візочку сидів хлопчик, років 5.
Пробач, мене сестричко, що відібрала у тебе чоловіка. Так мене Бог покарав, що Матвійчик народився хворим на ДЦП. Вітя з такого гіркого розпачу в чарку заглядає мало не щодня. Не про такого сина він мріяв. Дуже шкодую, що все так склалося. Пробач нам, благаю.
В мені боролися дві людини.
Нехай шукає когось другого. Ні чоловіка, ні мою сестру не хвилювало те, де я буду жити зі своїми дівчатками. Вони просто вигнали мене і моїх дітей на вулицю. А я після цього повинна їм допомагати? З якого дива? Коли мені було важко, мені ніхто не допомагав. Я справлялася з усім сама. Нехай і вони тепер самі вирішують свої проблеми.
Я співчувала сестрі. Адже вона тепер має таку важку долю, проте спілкуватися з нею не мала жодного бажання. Дала їй трохи грошей, купила продукти і пішла. Я пробачила її, але образу свою не забула.
У мене нове чудове життя. Навіщо мені тягар з минулого?
А ви б змогли пробачити рідній людині зраду?
