Я знав жінку, яка привезла до себе додому бабцю, якій було уже дев’яносто років. Вона вже й осліпла від старості. Худесенька така була, маленька. Шкіра зморщена. Усе своє життя важко працювала: на колгоспі трудилась, вдома дітей доглядала, прала на річці, готувала на печі. Важко колись було..
Бабуся сиділа на дивані і поправляла хусточку. Умови тут були набагато кращі, ніж у її хатинці в селі: туалет в приміщенні, а не надворі, диван м’який, тепло завжди.
А хату в селі продали. Всіх домашніх тварин теж. Як сліпій старій бабці за цим усім дивитись?
Та й заслужила на старості літ відпочити!
Але старенька не могла сидіти склавши рук. Сама роботу собі шукала. Бабця хотіла допомогти онучці і помила посуд.. на дотик, поки вона була на роботі.
Жінці потім довелось перемивати весь посуд. Бабця ж не бачить, повністю вимила тарілку чи ні. Та й сил відтирати бруд і засохлу їжу не має. Підлога вся мокра була, на стінах залишались бризки.
І жінці доводилось усе прибирати за бабцею. Подвійна робота виходила.
Але бабусі вона нічого не говорила. Лиш дякувала за допомогу. Щоранку старенька прокидалась і просила залишити їй посуд для миття…Корисною хотіла бути. Тож жінка не могла забрати від неї цю радість.
А бабця усміхалась і була щаслива, що не даремно день прожила. Бо не звикла без роботи.
Але онука розуміла, це невелика платня! Вона потерпить і перемиє цей посуд після бабці.
П’ять з хвостиком років бабця прожила в онучки і жодного дня не пропустила процес миття посуди. Не лягла та не лежала. Не вміла інакше жити. А онучка звикла. Любила ж бабцю всім серцем.
Ось в цьому любов і проявляється. У самопожертві, у терпінні. Найпростіше нагримати на людину і сказати, що не будеш робити лишньої роботи. Але ці слова невимовно ранили б бабцю. Прямо у самісіньке серце. Бо трудилась вона також з любові до внучки.
А чи змогли б ви жертвувати собою заради щастя інших?
