Я стала сиротою досить рано – у 8 років. У суботу вони вирішили поїхати на дачу, але, на жаль, тато не впорався з керуванням. Вони померли одразу, навіть швидка не встигла приїхати. Рідна сестра тата оформила наді мною опікунство та забрала жити до себе в інше місто. Я не хотіла покидати рідні стіни, плакала та щоразу намагалася втекти від незнайомих людей зі служби опікунства. Навіть ховалася у шафі.
Тітка жила в іншому місті у приватному будинку, який нагадував мені тоді великий замок. А квартиру батьків вона продала, мовляв, покладе гроші у банк та відкладатиме мені на життя. Ага, звісно, вона купила собі та чоловікові нові машини. Я не відчувала себе спокійно у її будинку, все тут було чуже та неприємне. Навіть дихалося важко.
На наступний день після переїзду родичі дали мені чітко зрозуміти, що я тут ніхто. Щоранку я готувала їм сніданок та каву, мила посуд та поливала квіти на клумбі. У них була велика вівчарка, яку я дуже боялася. Але згодом полюбила її, здавалося, що це мій єдиний друг. Разом ми гралися на подвір’ї, ходили гуляти на поле та купалися в озері.
У мене не було навіть своєї кімнати, спала на розкладайці на кухні. Уроки я робила пізно ввечері, адже після школи треба було готувати обід, помити підлогу, витерти пилюку та ще багато хатніх турбот. Не мала навіть час на друзів та мультики. А солодощі були під забороною, мовляв, я не заслужила і взагалі у мене через них зуби повипадають.
Та потім здається, що я їй набридла. Після школи вона мене зустріла, посадила у машину та відвезла у великий будинок. Там було багато дітей, які гралися на подвір’ї. У кабінеті жінка довго говорила та показувала якісь документи, а потім розвернулася і пропала. Огрядна тітонька взяла мене за руку та повела до кімнати. Тільки вночі я зрозуміла, що тітка не повернеться. Так я опинилася у сиротинці.
Не повірите, але тільки там я змогла нарешті спокійно жити. У мене було багато друзів, чудові вчителі. Ніхто на мене не кричав та не змушував займатися прибиранням, як тітка. Після того, як мені виповнилося 18 років, отримала невелику кімнату у гуртожитку від держави., адже я сирота. Потім вступати до університету на державне місце, старанно вчилася заради стипендії та червоного диплома. Після навчання підпрацьовувала у маленькому магазині продавцем-консультантом. Та одного дня трапилася неочікувана зустріч.
До нас прийшов високий дядько, у такому гарному костюмі. Виявилося, що це найкращий друг мого тата. Вони разом проводили все літо у селі, де жила моя бабуся. Довго не міг мене знайти, бо після всиновлення тітка дала мені її прізвище. Я знаю, що дядько Степан – хороший чоловік, адже тато багато по нього розповідав. Той одразу назначив мене головним менеджером магазину, а потім взагалі назначив своїм заступником. Я добре знала математику та навчалася на бухгалтера, тому допомагала йому.
Звісно, що життя почало налагоджуватися. Зарплата дозволяла придбати в іпотеку нову квартиру, а ту кімнатку вирішила здавати в оренду – додатковий дохід. Але одного разу моя люба тітка вирішила про себе нагадати. Її доньку, ледацюгу та гулящу, вкотре вигнали з роботи. Та вона прийшла до мене додому, мовляв, пусти до себе пожити на деякий час і влаштуй у магазин. Та я слухати її не хотіла, навіть на чай не запросила. Вигнала геть і попередила, що наступного разу з нею розмовлятиме поліція.
Наступного ранку я прокинулася від грюкоту дверей. Дивлюся – а це тітонька на порозі стоїть, кулаками стукає. Кричить, щоб я її негайно пустила додому, бо гірше тільки буде! Я вийшла і попередила, що зараз її забере геть поліція. Ні, я не дозволю просувати своє життя!
Нещодавно я виграла суд щодо батьківської квартири. Виявилася, що тітка провернула якусь аферу та незаконно продала житло, хоча батьки ще при житті оформили її на мене. Я заблокувала номер тітки, її чоловіка та доньки, адже ті постійно телефонували – благали пробачити та погрожували помститися, мовляв, я невдячна така дівка, адже вони мене додому прийняли!
Ні, таких родичів мені не треба. Вже і до мого чоловіка дісталися і до нього дісталися, хоча вже 5 років минуло! Той не став терпіти – написав на них заяву. Ось вона – карма в дії.
А ви вірите у долю та у те, що всі наші вчинки нам повертаються сторицею?
