“Потім” – синонім слова “ніколи”

Недавно до мене в руки потрапила книга Наріне Абгарян “З неба впали три яблука”. Цей роман викликав в мене скільки емоцій, що я просто не можу не поділитися ними. 

Але дружина не давала йому цього зробити. Вона говорила приберегли взуття для недільної служби й наполягала на тому, що не варто носити нарядні мешти на щодень. Старий сильно образився на жінку, але так і не взувся в новеньке.

Пара повернулася додому. Жінка почала копирсатися на кухні, варити борщ, а чоловік заснув і помер. Поховала жінка чоловіка, але нові туфлі не взула, мовляв, навіщо мертвому?

Покійник приходив до неї кожної ночі та дорікав у скупості. Покійник не покинув дружину. Він щоночі приходив до неї та нагадував, що та йому не дала поносити взуття. Він дорікав дружину в скупості аж до її смерті. А, коли вона все ж померла, то мусила лежати в тих мештах 45 розміру, щоб передати їх чоловікові на той світ.

Це нагадало мені ще одну історію.

ЇЇ я почула від свого знайомого. Він якось злісно згадував про свою покійну бабусю, яка не відкрила йому яблучне варення, а сказала чекати до Зелених свят.

Семирічний хлопчик розплакався і пішов додому, а бабуся не дожила до Трійці два тижні, а варення з вудочками та банкою солених огірків вкрав сусід. 

Таких історій, насправді, багато 

В моєї троюрідної тітки є спідниця, така гарна картата. Вона їй дуже подобається. Але вона береже її на поховання. Коли я намагаюсь переконати її, що це безглуздість, вона називає мене ще зеленою, начебто я нічого не розумію. А мені здається, що я якраз все добре зрозуміла.

Навіть в моїй сім’ї є така модель поведінки.

Моїм батькам вже декілька разів пропонували відвідати санаторій. Вони справді багато хворіють цей час. Але свої болячки лише запивають Нурофеном. А в санаторій, чи хоча б повноцінно пролікуватися  – аж ніяк.

Тато пояснює це тим, що він, начебто, немає ніякого морального права відпочивати в санаторії, поки в країні війна і гинуть люди. Але я вважаю, що нашій країні потрібні сильне та здорове населення. Все ж, занедбанням свого здоров’я у розв’язанні війни ніяк не допоможеш.

Про такий же випадок розповідала мені моя подруга.

Колись її мама купила банку шпротів за акцією. Вона чекала першої ж нагоди, щоб з’їсти рибку. І от нарешті, свято: свіжий батончик, майонез, маринований огірочок, зелень, а шпроти вже давно дивним зіпсовані. 

Виявилося, треба було їсти зразу.

Чому люди страждають синдромом відкладеного життя?

Та все дуже просто – тому що він зручний. Людям легше терпіти, ніж брати на себе відповідальність, приймати рішення, боротися зі страхом, чи лінощами.

Всі чекають якось особливого понеділка, ранку, літа, свята, дати…

Завжди краще зробити щось потім, лише б не зараз

Зранку ми говоримо: “Треба дожити до вечора”, а ввечері: “Залишмо це на ранок”. Ми залишаємо на потім мешти, варення, спідниці, лікування, шпроти, гарну фігуру, улюблене заняття, мрію, ціль, життя.

Ми живемо від слушної нагоди до слушної нагоди, навіть якщо між ними роки.

Але ми живемо лише один раз, ніхто ніколи не повертався в цей світ, щоб все змінити. Вічність виділила нам цей маленький проміжок часу. Лише він наш. Тож живімо тепер, а не потім.

А ви звикли відкладати все на потім?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Sofia
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector