Повернутися в село Світлана таки мусила – родичі запросили її на весілля до доньки. Сталося те, чого вона найбільше боялася…

Світлана була дуже вродливою і вражала цією зброєю серця багатьох хлопців. Ті блискучі очі, розкішна коса, чіткі брови та пухкі губи — усе було при ній. Та Світлана лишилась сама. У своїх батьків була єдиним дитям. Її розум постійно спонукав до того, щоб їхати геть із села. Тому вона добре вчилась, була відмінницею, вільний час проводила, допомагаючи батькам, або ж за додатковою літературою. Не дуже любила дівчаті прогулянки, та й до хлопців була байдужа, часу не було на те.

Але один парубок таки запав їй у душу. Петро був на 2 роки старшим, тож на фоні інших здавався дуже дорослим та серйозним, майбутнім сім’янином. Тож Світлана й закохалась по самі вуха.

Настав час Петрові відслужити своє в армії. Дівчина знала, що точно дочекається його. Що там ті 2 роки, коли планує з ним прожити усе майбутнє життя. Скільком же вона відмовила за ті 2 роки, навіть не говорила ні з ким, а дехто навіть заміж просив. І нарешті настала мить, коли має приїхати її любий Петрусь. Він і приїхав, та не сам, а з дружиною… А та ще й з дитиною в животі. Світлана не розуміла, що відбувається і тільки плакала. А він тільки сказав, що не міг написати. І все. Жодних вибачень.

Дівчина не знала, як далі жити. Щоразу, коли виходила з дому, здавалось, що усі навколо з неї сміються: ті дівчата, про яких вона забула через Петра і ті хлопці, яким вона грубо відповідала. Горда дівчина стала посміховиськом у селі. А потім вона зрізала свої коси і відчула легкість. Бо вони їй лише й нагадували про Петра, який так любив розплітати волосся. Тоді вона довго плакала за своєю вродою. Але з важкого стану буквально витягнула робота. Треба було вчитись і працювати, такий був наказ.

Молода спеціалістка була пунктуальною, розумною, чесною, відданою. Найдовше і найсумлінніше працювала і була справжньою незалежною леді. А їй просто хотілось втекти від самотності, яка щоразу чекала її вдома. Вона досі любила Петра.

Життя, здавалось би, налагоджувалось, але прийшла телеграма від мами. Тато сильно захворів і треба було допомоги дочки. Світлана повернулась, хотіла бачити своє затишне містечко, але не так усе було. Вона побачила не тата, а старого немічного чоловіка, який не міг собі дати раду навіть з елементарними речами типу поїсти. Мама з дочкою робили усе, що могли.

Світлані довелось залишитись вдома. Влаштувалась  на пів ставки в районному центрі, про кар’єру вже навіть і не йшлось. Дякувала Богові, що Петро з сім’єю виїхав до дружини в місто, тому ймовірності того, що вони зустрінуться, не було. Трималась і вдавала, що усе добре.

За деякий час тато помер, а мама одразу за місяць після нього. Світлана була самісінькою у світі. Та ще й мала на собі купу боргів, бо лікування батьків було дуже дорогим. Згодом їй подзвонила подруга з Італії, запропонувала позичити гроші та знайти роботу в італійському містечку. Світлана одразу погодилась, бо Україні в той час була в дуже скрутному становищі, такі гроші було нереально заробити.

В Італії Світлана працювала у вдівця, який мав свій будинок, непогані статки та дітей, яким він не особливо був потрібен. Жінка всіляко намагалась бути тихою в будинку, але він не помічав абсолютно нічого й без того. Тільки днями гортав альбом і щодня ходив на цвинтар до дружини, ніяк не міг змиритись з утратою. Він майже не говорив.

Світланці так хотілось трохи заспокоїти його, але все, що вона знала італійською, це кілька елементарних слів. Вона дякувала Богові, що послав її до доброї людини, молилась за свого сеньйора. І аж за рік вони вперше поговорили.

Що вона тоді відчувала? Думала про борги, які майже віддала, про те, що не має дому, рідних, і що її ніхто не чекає.

Якось вона прибирала й натрапила на мольберт. Вона привела усе мальовидло до ладу, виклала на балкон і покликала Джованні. Тоді він поцілував їй руку. І з малюванням його горе вщухало.

Якось їй подзвонили з України. Родичі просили на весілля її похресниці. Не могла відмовити. Коли їхала, то Джованні щиро просив стати його дружиною. І простягнув пакуночок, який вона мала відкрити вже вдома.

То був невеликий портрет, а в ньому — вона ж. Було помітно, що малював він з любов’ю та трепетом. Але він ніколи не просив її позувати, як намалював так досконало? А ще вона там була з довгою розкішною косою. Такою, яку колись зрізала.

Приїхала. І страхи здійснились, бо на весіллі був Петро. Минули роки, та вона його впізнала. Розказав, що розлучився з тією жінкою і насправді любив її. І запропонував почати все з чистої сторінки.

Здавалось, що цих років між ними і не було. Вона досі його любила. Тому того ж дня вона подзвонила до сина Джованні і сказала, щоб шукали нову робітницю. Намагалась не думати про сеньйора, бо тепер у неї є на Батьківщині той, хто буде її чекати. А Джованні… То просто подяка і повага.

Але очікування не звершились. Коли Світлана прилетіла до Італії, Джованні на світі уже не було… Сусідка розказала, що після приходу сина він був сам не свій, зліг і більше не встав. Син сказав, що не платитиме за останній місяць, бо у смерті батька винна вона. Та Світлана намагалась бути оптимісткою, бо в Україні на неї чекає нове життя. Петро вірно її чекає і більше не кине. У них, може, й діточки будуть…

Тому вона захотіла поділитись новинами й швидким поверненням. Подзвонила до Петра. Не встигла нічого й мовити, коли почула:

— Вибач, я повертаюсь до сім’ї…

Так і стала Світлана на граблі вдруге. Життя прожити і бути щасливою — то не легко.

Як ви вважаєте, що краще: любити самому чи щоб любили вас?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

NataM
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector