У садку біля вікна маленького Івасика росла вишня, яку дуже любив хлопчик. Він просто обожнював гратися під розлогими вітками дерева, ховатися від сонця та їсти її смачні соковиті ягоди.
З кожним роком Іванко все рідше і рідше приходив до своєї вишні.
Одного разу, вже дорослий юнак зайшов у садок, сів під вишню та зажурився.
– Нумо гратися, Іванку! – промовила вишня.
-Я вже достатньо дорослий для того що б бавитися тобою. Мені вже не до того, мені треба десь знайти гроші. – відповів юнак.
-Вибач, та я не маю грошей, маю лише вишні. Можеш їх продати та отримати за це гроші, а за них і купиш соб, що хочеш.
Іван дуже зрадів і миттю почав збирати вишеньки.
Відтоді, Іван зовсім забув про дерево, а воно сумувало за хлопцем, адже звикло до нього і завжди залюбки допомагало йому.
Тепер, коли Іван вже одружився, знову згадав про свою вишню і прийшов до неї.
-Іване, ходи до мене, я так сумувала за тобою, нумо гратися. – промовила вишня.
-Вишенько, я не маю на це часу. У мене та у моєї сім’ї немає даху над головою. Ти зможеш мені допомогти?
-Любий Іванко, спиляй мої гілочки, а з них побудуй хатинку. – відповіла вишня.
Так і зробив Іван. Позрізував усі гілочки й щасливий пішов будувати будиночок для своєї сім’ї. Та й вишня була щаслива, бо любила бачити усміхненого Івана.
Від тоді Іван знову багато років не приходив у садок, аби провідати вишню.
Минуло років 20 і у садок знов прийшов Іван.
-Іванко, яка я рада тебе бачити! Граймося!
-Ой, я вже старий і не маю сили. Хочу на відпочинок, та для цього потрібно змайструвати човен. Допоможеш мені?
-Так, любий, змайструй собі човна із мого стовбура.
Іван залишив від вишні тільки малесенький, непримітний пеньок. За декілька днів змайстрував собі човна і подався у море, зник на ще кілька років.
Та Іван, повернувся до вишні.
-Іване, я вже не маю, що тобі дати. Вибач. – промовила вишня.
-Та мені чого і не треба. Зубів у мене нема, сил, аби вилізти на пеньок теж – нема.
-Я маю лише один малесенький пеньок, що ось-ось помре.
-Повір, я дуже втомився, мені цього достатньо.- відповів Іван.
-Прекрасно! Посидь біля мене, відпочинь.
Старий Іван сидів біля вишні, а та посміхалася і тішилася, що він прийшов навідати її.
У цій притчі вишнею – є наші батьки, а Іван – ми.
Всі у дитинстві люблять бавитися з батьками, постійно крутитися біля них. Згодом, ми виростаємо, у нас з’являються друзі, а від батьків потребуємо лише грошей. Вони готові віддати нам усе, навіть своє життя, аби ми були щасливі.
А вже коли ми стаємо самі старими й немічними – починаємо розуміти своїх батьків.
Повчальна притча? Діліться зі своїми друзями та дітьми!
