Вважаю, що ви нікому ніколи нічого не винні. Ну хіба що за рішенням суду. Всі ми вільні люди та робимо деякі речі необдумано чи по совісті. Я чесний у першу чергу перед собою. Не вважаю, що я комусь зробив зло в житті. І не хочу комусь з близьких чи рідних робити боляче. Розумію, що життя – річ непередбачувана, тому потрібно бути напоготові. Бувають випадки, коли ти не можеш вийти сухим з води, так скажу.
Минулого року зі мною трапилася цікава ситуація. І про неї я хочу розповісти вам, шановні читачі.
Одного разу до мене на поріг з самого ранку прийшла… колишня дівчина з дитиною на руках. Мовляв, це моя донька. Дівчинка доросла, років 5, напевно. Не хотіла раніше розповідати про нього, бо тримала на мене образу.
Але цей дівчинка була особливою, не такою, як всі. У неї був синдром Дауна. Дівчина колись перша пішла від мене, адже мешкали ми в маленькому районному центрі, а вона хотіла кращих умов та безтурботного життя. Тому поїхала підкоряти столицю та полювати на чоловіка, який буде купати її у грошах. Та, на жаль, нікому вона там не була потрібна. Короткочасні романи, тимчасовий підробіток та старенька кімната у гуртожитку. Словом, повернулася назад, додому. Але не сама.
Звісно, що не обійшло мене стороною й тест на батьківство, виплата заборгованих аліментів (але я тільки що дізнався про дитину!) та обов’язково спільне життя заради малюка! Я знав, що насправді їм нема де жити – батьки дівчини вигнали її геть, коли та приїхала з онукою на руках. А більше нікого вона тут не знає. Грошей на оренду квартири не було, бо все йшло на дитину. Тому з’явився я на горизонті, адже у мене є квартира однокімнатна. Хоч якийсь дах над головою.
Ось у мене й почалося “солодке” життя. Донька капризувала, бешкетувала. Роздерла шпалери, понищила вазони та розмалювала холодильник маркером. У неї була запущена форма синдрому Дауна. Дитина просто некерована, таке враження, що нею ніхто не займався. Розумію, що то моя рідна донька і таке не можна говорити, але не хочу сам собі брехати – до їх приїзду я жив спокійно та щасливо. Тоді я їх вигнав геть. Дівчина тоді мала якісь заощадження, я дав їй декілька тисяч гривень та попросив забути сюди дорогу назавжди.
Та і ремонт мені обійшовся у кругленьку суму. Але через декілька днів хтось постукав у двері. Повернулася моя колишня. Каже, що гроша швидко закінчилися, в садок ніхто таку дитину не хоче брати, а її звільнили з роботи. Словом, не життя, а тисяча й одна проблема. Мовляв, я ж рідний тато і дитина має жити зі мною. Не хотів кричати та виясняти стосунки при сусідах, бо ті вже вуха насторожили та чекають на нові плітки. Вдома їй пояснив, що не маю жодного бажання бачити її з дитиною, адже щойно зробив ремонт.
Згадав, у неподалік є село, де живе її стара баба. Посадив їх у машину та відвіз до неї. Жінка довго не хотіла виходити з машини, та коли пригрозив їй, що зараз заїду в озеро чи стовп – миттю вибігла з салону. Бабуся холодно прийняла онуку з дитиною. Сказала, що буде допомагати, бо то ж рідня. Не може ось так прогнати, ще й дитятко мале.
Хата велика. Є город, поле та сад. Худоба. Так що голодні вони точно не будуть. Дах над головою мають. Та і в селі повітря чисте, річка поряд. Може дівчина собі якусь роботу знайде. Хоча я в це мало вірю. Вона лінива, університет не закінчила. Але нехай сама розбирається зі своїми проблемами, мене туди вплутувати не треба!
Я сплю міцно вночі. Совість мене не гризе. Навіть й думки не було про те, що я вчинив неправильно. Все одно на плітки сусідів про те, що я такий горе-батько, рідну дитину з жінкою вигнав геть. Мені все рівно. Звісно, що легко такі слова говорити. Цікаво, як би вони вчинили на моєму місці?
Я не хочу бачити дитину та її маму. Не хочу навіть двері їм відчиняти. Я тут господар і вирішую, хто тут буде жити. Не хочу терпіти постійні крики та безлад у будинку. Нехай собі далі живуть у бабусі, а мені до них нема ніякого діла.
Це не мої проблеми. Колишня сама приховувала від мене доньку. А потім приїхала, зробила ось такий “подарунок” та ще й винним хоче зробити. Ні, я не дозволю так з себе знущатися. Тільки зараз, коли у неї нема роботи та грошей, то згадала про мене. Я плачу аліменти їй щомісяця. І на цьому моя роль “батька” закінчується.
Ні, мені не соромно про таке розповідати. Звісно, що всі ми судді. Але я зробив так, як вважав за потрібне. Я живу щасливо. Мрія про родину. Але хорошу родину.
На вашу думку, чоловік правильно вчинив?
