Я і мій чоловік – односельчани. Ми народилися, виросли й одружилися у своєму селі. Згодом, у нас з’явилася донечка, яка ніколи не могла прийняти те, що живе у селі, тому після випускного у дев’ятому класі пішла вчитися у коледж, з якого ледь не вилетіла через прогули та не здані роботи. Нам телефонували з деканату і говорили прямо, що наша донька – рідкісний випадок, який є дуже важким і потрібно якось виправляти ситуацію, аби вона залишилася на навчанні. Мій чоловік переконав дочку в тому, що їй потрібна освіта, аби залишитися у місті, а та послухала і виконала прохання батьків.
Тільки вона закінчила технікум, то відразу заявила, що ніколи не житиме з нами у селі, а краще буде орендувати квартиру з подругами та працювати. Знаємо ми та те, що за рік донька змінила 5 робіт, а причину чому так відбувається не знали, проте на одній з тих робіт вона познайомилася з хлопцем, який запропонував жити разом. Чесно, той хлопчина мені взагалі не подобається, але зраділа, бо думала, що сімейне життя змінить доньку в кращу сторону.
Донька пропала і не телефонувала понад 3 місяці, тому ви з батьком вирішили поїхати до неї з’ясувати, що там сталося і як її сімейне життя.
Заходимо в квартиру, а там донька – вагітна, в кімнаті безлад, а того хлопця нема. Нами опанував шок і паніка, бо ми не знали, що роботи: лаяти доньку, шукати майбутнього татуся чи купувати все необхідне для немовляти?
Після пологів, залишившись сам на сам з дитиною, донька все одно не захотіла переїздити до нас в село, бо каже, що її дитина має вирости в місті. Тому, ми з чоловіком дуже часто приїздили до неї й щоразу ще більше розчаровувалися в тому, як виховали нашу одну єдину доньку. У квартирі часто були незнайомі чоловіки, запах диму сигарет і пусті пляшки з-під алкоголю. А за 8 місяців після народження онука, ми дізналися, що будемо мати ще одного.
Зрозуміти її логіку у мене не виходило, тому ми постійно сварилися, а ще здивував той факт, що вона не знає хто батько її дітей, бо мала відносини не з одним чоловіком. Пообіцяла, що розкаялася і більше такого не буде. Народила другого хлопчика і попросила, аби ми їх забрали в село на декілька місяців, бо хотіла поїхати на підробіток. Ми так і зробили, проте місяць перетворився в пів року, а внуків не обведеш, вони вимагали мамусю, бо скучили, постійно плакали та істерили.
Я взяла двох хлопців і вирушила в місто, там моя донька з дитиною на руках. Тепер я бабуся трьох хлопців.
Донька каже, що батько дитини не з’являється, хоча обіцяв одружитися та офіційно оформити шлюб.
Я не витримала цього і забрала доньку в село, бо розуміла, що її потрібно тримати під контролем. Так і жили цілий рік, а грошей постійно не вистачало. Добре, що маємо своє господарство та город, хоч постійно маємо, що їсти.
Донька вперше за рік відпросилася в місто до подружок, сказала, що поїде на один день, а ми з батьком погодилися, б шкода, молода дівчина. Не з’являлася вона тиждень.
Батько поїхав до міста і зустрів нашу донечку у компанії не зрозумілих чоловіків і дівчат – всі були на підпитку. Мій чоловік хотів поговорити з донькою, але отримав стусанів від дончених “кавалерів” і поїхав до дому. Ми намагалися знайти її адресу, вслідкувати місце роботи – все дарма, навіть номер телефону вона змінила.
Тому, я і мій чоловік максимально багато працювали, аби виховати трьох внуків, аби вони нічого не потребували. Нам дуже образливо, що донька навіть грошей із соціальної допомоги не надсилала нам, а ми двоє старших людей мусіли постійно щось вигадувати, аби наші хлопці нічого не потребували та не відрізнялися від інших хлопців.
Як грім серед ясного неба був дзвінок із соц. служби. Вони розшукували мою доньку та внуків, адже донька стоїть на обліку, як вони мені сказали. Мені довелося збрехати про те, що всі вони живуть в мене в селі та нам всього вистачає, проте вони сказали, що скоро приїдуть і все самі будуть перевіряти. Я ніяк не хотіла віддавати у дитинок малюка своїх рідних хлопчиків, тому старалася, аби все було добре.
Прибігла сусідка із новинами. Вихвалялася своїм першим новонародженим внуком і мене привітала, правда я не відразу зрозуміла з чим, а як з’ясувалося, її донька лежала з моєю в одній палаті й народили вони в один день хлопчиків. Сказати, що я розгубилася – нічого не сказати, адже я взагалі неп здогадувалася про існування четвертого онука. Як я маю справитися із чотирма дітьми у свої не молоді роки.
Чомусь, мені здається, що донька віддасть нам четвертого хлопчика, а сама втече до міста і буде продовжувати в тому ж роді, бо у неї відсутнє відчуття совісті, моралі й будь-якого материнського інстинкту.
Як нам з чоловіком діяти далі? Що робити?
