Близько 15 років тому лікарі поставили Наді страшний діагноз. На той час вона була в шлюбі шість років. Дітей не було, відносини з чоловіком складалися не кращим чином. Хвороба прогресувала дуже швидко і Надя безнадійно злягла. Чоловік дбав про неї, як міг – готував, прав, прибирав. Вдень приходила подруга Наді, щоб нагодувати обідом і допомогти чим потрібно. Решту часу Надія була одна у своїй кімнаті. А коли чоловік повертався з роботи, заходив до неї лише для того, щоб принести їжу, допомогти переодягнутися, прибрати. Спілкування їх дуже швидко звелося нанівець. Вони майже не розмовляли. Лікарі прогнозували Наді недовгий термін, але вона залишалася прикутою до ліжка вже два роки.
Одного разу подруга подарувала Наді нетбук з інтернетом, навчила користуватися і для Наді відкрилося вікно у великий світ. Вона спілкувалася в соцмережах з рідними, які жили далеко, частіше могла спілкуватися з подругою. Іноді Наді почало здаватися, що вдень у квартирі хтось буває, вечорами і на вихідних чоловік ніби з кимось розмовляв. Вона почала прислухатися і одного разу переконалася в тому, що у нього є жінка. Надя почула їх розмову на трохи підвищених тонах. Жінка вимагала, щоб чоловік розповів про неї Наді, але він просив почекати, сподіваючись, що Наді залишилося жити зовсім недовго. Надія замкнулася в собі. Бажання жити зовсім згасло. Депресія зробила свою справу. Наді ставало гірше з кожним днем.
Одного разу вона зайшла в соціальну мережу поспілкуватися з подругою і побачила повідомлення, це був її однокласник, Денис. У шкільні роки у них була справжня любов, поки не втрутився Ігор, тоді ще майбутній чоловік Надії. У той час вона не звертала на нього ніякої уваги, але він намагався всіляко залицятися до неї і після випускного набрехав Денису, що Надя пообіцяла вийти за нього заміж. Денис не став розбиратися і виїхав з рідного міста. Надя намагалася його знайти, але не змогла. А після цього здалася перед рясною увагою Ігоря і все ж вийшла за нього заміж, про що дуже скоро пошкодувала.
І ось тепер, через багато років, Денис написав Наді про те, що шукає її вже давно, що не може забути, що готовий на все, лише б все почати спочатку. Надя не могла нічого відповісти. Лише тільки гіркі сльози котилися з очей. Вона пережила знову ті світлі почуття і вирішила, що буде жити. Мрія про те, що щастя для неї можливе, окрилювала. Вона не відразу, але відповіла Денису, проте вирішила розповісти всю правду. Як тільки він дізнався про те, в якому вона стані, примчав і забрав її до себе.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Він по-справжньому піклувався про неї – носив її на руках на прогулянки, дарував квіти і постійно говорив про те, що продовжує її любити. Надя бачила його сяючі щастям очі, відчувала як сильно потрібна йому і прийняла рішення стати на ноги, чого б їй це не вартувало. І вона встала. Через пів року вона отримала розлучення і пішла під вінець з коханою людиною. Красива, здорова, на своїх ногах.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Справжня любов здатна творити чудеса. Тільки щирі почуття можуть впоратися з будь-якими неприємностями. Надія впевнена, що її зцілила любов. І це правда, адже лікарі розводили руками, коли результати аналізів більше не показували її захворювання. Крім того, Надя народила двох дітей і вважає себе найщасливішою жінкою і мамою.
А ви вірите в такі щасливі випадки в житті?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
