Мої батьки загинули, коли я була ще зовсім дитиною. На той час, мені було 7 років, а моєму меншому брату – 3. Зазвичай, у таких випадках похоронами та опікою дітей займаються найближчі родичі, але у нас таких не було.
Насправді, у тата була рідна сестра, але жила вона дуже далеко. Крім того, тато часто розповідав мамі, що вона з чоловіком любить випити. Такі опікуни нам не потрібні, як і чужі діти їм. Всі витрати на себе взяла сільська рада, тому що батьків моїх любили усі. Наша тітка лише висловила свої співчуття телефоном. Навіть на похорони не приїхала.
Коли все скінчилося, влада почала вирішувати, що робити з нами. Всі родичі від нас відмовлялися, мовляв, свої діти є, а чужих виховувати немає можливості. Так ми з Мишком і потрапили до дитячого будинку. Це були найгірші роки мого життя.
Нас з братом одразу розділили, тому що він потрапив до молодшої групи, а я до старшої. Бачилися ми вкрай рідко та дуже сумувати один за одним. Наші рідкі зустрічі супроводжувалися довгими розмовами та обіймами.
Одного разу все змінилося. До класу зайшла жінка віком 40 років. Директор дитячого будинку сказала мені збирати речі. Виявилося, що тьотя Оля вирішила усиновити мене та мого брата. По дорозі з дитячого будинку тьотя Оля сказала, що ми їдемо до Польщі, тому що там вона живе зі своїм чоловіком Адамом.
Вона забрала мене та мого брата, тому що сама жила в нашому селі і чудово знала про наш випадок. У Польщі ми жили у великому будинку де мали власну кімнату для сну та окрему кімнату для ігор.
Зараз, мами Олі вже немає, вона померла декілька років тому. А ось татко Адам живе зі мною та моєю сім’єю. Настала моя черга за ним доглядати, але він, як і колись, гладить мене по голові та повторює: “Ви найдорожче, що трапилось в моєму житті”.
Ви б наважились забрати одразу двох дітей?
