– Продай дачу і поверни мені мої гроші.
Син сказав це в дверях, навіть не роззувся. Я ще тримала пакет із помідорами з городу, а він уже дивився не на мене – на ключі від будинку на тумбі.
Юра пішов, коли синові було чотири. Не в нікуди – до моєї колеги. Зранку ми сиділи за сусідніми столами, увечері вона вже жила з моїм чоловіком.
Я того ж тижня кинула роботу. В офісі шепотілися, а я стояла в чергах на співбесіди й слухала одне: "Ми вам передзвонимо".
Не передзвонили.
Гроші скінчилися швидше, ніж сором. Я вдягла чорний фартух, узяла піднос і пішла в зал. Вдень носила тарілки, вночі міряла синові температуру, зранку рахувала дрібні купюри на кухонному столі.
Потім знайшлася робота в сусідньому місті. Я їздила туди електричкою, спала уривками, трималася за ту зарплату, як за поручень у тисняві. За пів року зняла там тісну квартиру й перевезла речі. Син спав на розкладному дивані, я – на матраці біля стіни. Ми мовчали й жили.
Тоді ж я подала на аліменти.
Юра орав у слухавку, що я "докотилася до судів". Потім трубку вихопила вона. Шипіла так, що в мене вухо горіло. Я мовчки відсунула телефон, дочекалась, поки вона видихається, і натисла "відбій". За тиждень прийшло рішення. Щомісяця на картку падала сума. Мала. Але падала.
Я не купувала собі нічого. Платила за гуртки, черевики, підручники, ліки, випускний костюм. Коли син підріс, почала відкладати. Не мріяла. Просто складала.
Так з'явилася дача. Крива, стара, з перекошеним парканом і яблунею, яка родила через рік. Я віддала за неї майже все.
Того дня подзвонила синові.
– Купила дачу. Земля, сад, маленький будинок. Будемо їздити на вихідні.
У слухавці повисла тиша.
– На які гроші? – спитав він.
– На свої. Відкладала.
– На татові аліменти?
– На життя. На роки. На все, що я тягнула.
– Ні, мамо. Це були гроші для мене.
Я навіть усміхнулась. Дарма.
– Я купила не сережки. Це дача.
– Продай її і віддай гроші.
Увечері подзвонив Юра.
– Ти зовсім береги поплутала? Я платив на дитину, а ти собі нерухомість хапнула?
– Я платила за його життя. Щодня. Ти – частину.
– Не крути. Це гроші сина.
І знову її голос. Уже хрипкий, але той самий.
– Собі землю взяла? Швидка яка. А дитині що?
Я поклала слухавку. Вони передзвонили. Ще. І ще.
Наступного дня знову набрав син.
– Тато каже, якщо ти нормальна мати, перепишеш дачу на мене зараз.
– Після моєї смерті вона й так буде твоя.
– Мені не потрібне "після". Мені потрібне зараз.
– Для чого?
Пауза.
– Не твоя справа.
Оце й ударило. Не крик. Не жадібність. А це коротке, чуже: "Не твоя справа".
Після того він майже зник. На повідомлення відповідав через раз. На день народження кинув сухе "вітаю". На Великдень не прийшов.
А в серпні сказав:
– Буду ввечері. Поговоримо.
Під вікнами стала машина Юри. За кермом сидів він. Поруч – вона. Син піднявся один.
– Ну? – кинув з порога. – Подумала?
Я поставила перед ним чай. Він не доторкнувся.
– Подумала. Дачу я не продаватиму.
– Значить, обрала землю замість сина?
– Не перекручуй.
– Це ти не перекручуй. Ти все життя жила на батькові гроші.
Я штовхнула чашку. Чай хлюпнув на скатертину.
– На батькові? Твій батько втік, коли ти машинки по підлозі возив. Я міняла роботи. Тягала сумки. Не спала ночами. Я тебе витягла.
– Не починай. Усі матері це повторюють.
У кімнаті стало глухо.
– Усі? – перепитала я.
– Так. І не роби з себе святу. Продай дачу. Це останній раз, коли я нормально прошу.
Я взяла зв'язку ключів і кинула на стіл. Від квартири, під'їзду, дачі. Метал різко вдарив об дерево.
– Бери ключ від дачі, – сказала я. – Поїдь. Подивись на свою "крадену" власність. На грядки, які я копала сама. На дах, який латала після зливи. На холодильник, який тягла з сусідом, бо на вантажників не було чим платити. Подивись, куди поділися ці "татові гроші".
Він навіть не простягнув руки.
– Мені не потрібен цей сарай. Мені потрібні гроші.
Знизу різко просигналила машина.
Я підійшла до вікна. Юра вже стояв біля авто й курив. Вона сиділа всередині й дивилася просто вгору, в моє вікно. Той самий вираз. Як тоді в офісі, коли проходила повз мій стіл.
– Вони тебе підперли знизу? – спитала я.
– Ми всі чекаємо, поки ти перестанеш упиратися.
Я обернулася.
– Тоді слухай. Грошей ти не отримаєш.
Він підвівся.
– Добре. Тоді живи зі своєю дачею.
– А ти живи з ними.
Він схопив зі столу пакет із помідорами.
– Це теж, мабуть, "наше"?
Я ступила до нього.
– Постав.
Він усміхнувся – коротко, бридко – і пішов до дверей.
Я вийшла слідом. На порозі він розвернувся.
– Не дзвони мені більше, поки не одумаєшся.
– Не бери більше моїх грошей, речей і продуктів, – сказала я. – Якщо вони "не твої".
Він вийшов.
Я зачинила двері, провернула замок і зняла з кільця ключ від дачі. Той самий, який хотіла віддати йому.
Потім підійшла до холодильника, зірвала дитячий малюнок і викинула в смітник.
Старий дім. Сонце в кутку. Троє за руки.
Ключ я стиснула так, що він різонув долоню.
