– Продай дачу і поверни мені мої гроші. Син сказав це в дверях, навіть не роззувся. Я ще тримала пакет із помідорами з городу, а він уже дивився не на мене – на ключі від будинку на тумбі.

– Продай дачу і поверни мені мої гроші.

Син сказав це в дверях, навіть не роззувся. Я ще тримала пакет із помідорами з городу, а він уже дивився не на мене – на ключі від будинку на тумбі.

Юра пішов, коли синові було чотири. Не в нікуди – до моєї колеги. Зранку ми сиділи за сусідніми столами, увечері вона вже жила з моїм чоловіком.

Я того ж тижня кинула роботу. В офісі шепотілися, а я стояла в чергах на співбесіди й слухала одне: "Ми вам передзвонимо".

Не передзвонили.

Гроші скінчилися швидше, ніж сором. Я вдягла чорний фартух, узяла піднос і пішла в зал. Вдень носила тарілки, вночі міряла синові температуру, зранку рахувала дрібні купюри на кухонному столі.

Потім знайшлася робота в сусідньому місті. Я їздила туди електричкою, спала уривками, трималася за ту зарплату, як за поручень у тисняві. За пів року зняла там тісну квартиру й перевезла речі. Син спав на розкладному дивані, я – на матраці біля стіни. Ми мовчали й жили.

Тоді ж я подала на аліменти.

Юра орав у слухавку, що я "докотилася до судів". Потім трубку вихопила вона. Шипіла так, що в мене вухо горіло. Я мовчки відсунула телефон, дочекалась, поки вона видихається, і натисла "відбій". За тиждень прийшло рішення. Щомісяця на картку падала сума. Мала. Але падала.

Я не купувала собі нічого. Платила за гуртки, черевики, підручники, ліки, випускний костюм. Коли син підріс, почала відкладати. Не мріяла. Просто складала.

Так з'явилася дача. Крива, стара, з перекошеним парканом і яблунею, яка родила через рік. Я віддала за неї майже все.

Того дня подзвонила синові.

– Купила дачу. Земля, сад, маленький будинок. Будемо їздити на вихідні.

У слухавці повисла тиша.

– На які гроші? – спитав він.

– На свої. Відкладала.

– На татові аліменти?

– На життя. На роки. На все, що я тягнула.

– Ні, мамо. Це були гроші для мене.

Я навіть усміхнулась. Дарма.

– Я купила не сережки. Це дача.

– Продай її і віддай гроші.

Увечері подзвонив Юра.

– Ти зовсім береги поплутала? Я платив на дитину, а ти собі нерухомість хапнула?

– Я платила за його життя. Щодня. Ти – частину.

– Не крути. Це гроші сина.

І знову її голос. Уже хрипкий, але той самий.

– Собі землю взяла? Швидка яка. А дитині що?

Я поклала слухавку. Вони передзвонили. Ще. І ще.

Наступного дня знову набрав син.

– Тато каже, якщо ти нормальна мати, перепишеш дачу на мене зараз.

– Після моєї смерті вона й так буде твоя.

– Мені не потрібне "після". Мені потрібне зараз.

– Для чого?

Пауза.

– Не твоя справа.

Оце й ударило. Не крик. Не жадібність. А це коротке, чуже: "Не твоя справа".

Після того він майже зник. На повідомлення відповідав через раз. На день народження кинув сухе "вітаю". На Великдень не прийшов.

А в серпні сказав:

– Буду ввечері. Поговоримо.

Під вікнами стала машина Юри. За кермом сидів він. Поруч – вона. Син піднявся один.

– Ну? – кинув з порога. – Подумала?

Я поставила перед ним чай. Він не доторкнувся.

– Подумала. Дачу я не продаватиму.

– Значить, обрала землю замість сина?

– Не перекручуй.

– Це ти не перекручуй. Ти все життя жила на батькові гроші.

Я штовхнула чашку. Чай хлюпнув на скатертину.

– На батькові? Твій батько втік, коли ти машинки по підлозі возив. Я міняла роботи. Тягала сумки. Не спала ночами. Я тебе витягла.

– Не починай. Усі матері це повторюють.

У кімнаті стало глухо.

– Усі? – перепитала я.

– Так. І не роби з себе святу. Продай дачу. Це останній раз, коли я нормально прошу.

Я взяла зв'язку ключів і кинула на стіл. Від квартири, під'їзду, дачі. Метал різко вдарив об дерево.

– Бери ключ від дачі, – сказала я. – Поїдь. Подивись на свою "крадену" власність. На грядки, які я копала сама. На дах, який латала після зливи. На холодильник, який тягла з сусідом, бо на вантажників не було чим платити. Подивись, куди поділися ці "татові гроші".

Він навіть не простягнув руки.

– Мені не потрібен цей сарай. Мені потрібні гроші.

Знизу різко просигналила машина.

Я підійшла до вікна. Юра вже стояв біля авто й курив. Вона сиділа всередині й дивилася просто вгору, в моє вікно. Той самий вираз. Як тоді в офісі, коли проходила повз мій стіл.

– Вони тебе підперли знизу? – спитала я.

– Ми всі чекаємо, поки ти перестанеш упиратися.

Я обернулася.

– Тоді слухай. Грошей ти не отримаєш.

Він підвівся.

– Добре. Тоді живи зі своєю дачею.

– А ти живи з ними.

Він схопив зі столу пакет із помідорами.

– Це теж, мабуть, "наше"?

Я ступила до нього.

– Постав.

Він усміхнувся – коротко, бридко – і пішов до дверей.

Я вийшла слідом. На порозі він розвернувся.

– Не дзвони мені більше, поки не одумаєшся.

– Не бери більше моїх грошей, речей і продуктів, – сказала я. – Якщо вони "не твої".

Він вийшов.

Я зачинила двері, провернула замок і зняла з кільця ключ від дачі. Той самий, який хотіла віддати йому.

Потім підійшла до холодильника, зірвала дитячий малюнок і викинула в смітник.

Старий дім. Сонце в кутку. Троє за руки.

Ключ я стиснула так, що він різонув долоню.

Valera

Популярне