– Ти знову чужу дитину рятуєш, а вдома бардак, – кинув Григорій через кухню, коли Олена стояла над кавою і хилилася від утоми.
– Чужу? Це твій онук. Я з ним до п'ятої ранку ходила.
– А його мати де була? – ложка вдарила об стіл. – Народила – хай сама й тягне.
Олена поставила чашку.
– Наталя не спала тижнями. Олексій у відрядженні. Я допомогла.
– А мені хто допоможе? – він повів рукою на кухню. – Посуд стоїть. Сорочки не прасовані. Пил скрізь.
– Посуд твій. Сорочки ввечері. Пилососила позавчора.
– От і чую щодня: ввечері, потім, завтра. У тебе на все є час, крім дому.
Вона вперлася долонями в стіл.
– Помий свою чашку сам.
Григорій так рвонув стілець, що той вдарився об плитку.
– Я працюю і приношу гроші. А ти мені пропонуєш бігати з ганчіркою?
– Я теж працюю.
– Ти? – він скривився. – Де? Чаї п'єш і язиком чешеш.
У двері подзвонили. Наталя влетіла в коридор, розпатлана, з ключами в руці.
– Мамо, як Денис? Спав хоч трохи?
З кімнати в ту ж мить вдарив плач. Григорій закотив очі.
– Знову почалося. Усю ніч орав.
Наталя глянула на матір і завмерла.
– Мамо, ти зараз упадеш.
– Нормально, – Олена прикрила рота долонею, стримуючи позіхання.
Наталя взяла її за лікоть.
– Ти сьогодні на роботу підеш?
– Піду.
– Куди ти підеш у такому стані?
– А хто її відпустить? – буркнув Григорій. – Вона ще й сніданок не доробила.
Наталя різко обернулася.
– Тату, ти серйозно?
Він уткнувся в телефон.
Плач із кімнати не стихав.
Після роботи Олена не поїхала додому. Вийшла біля Тетяни, піднялася на четвертий поверх і штовхнула незамкнені двері.
– Знову? – спитала Тетяна, побачивши її.
– Я просто посиджу.
Тетяна мовчки поставила чайник. Олена сіла, стягнула взуття, потерла ступні.
– Він зранку кричав через чашку. І сорочки. Поки я Дениса носила.
– А сам? Руки відсохли?
Олена гірко всміхнулася.
– У нього вихідний. Йому не можна.
Тетяна поставила перед нею чай.
– Скільки ще ти житимеш біля людини, якій шкода помити тарілку, але не шкода тебе?
Олена мовчала.
Потім важко видихнула:
– Я сорочки забула.
Тетяна глянула на неї впритул.
– От бачиш. Він тебе вже й тут не відпускає.
За місяць усе повторилося. Наталя привезла Дениса на ніч.
– Вези, – сказала Олена. – Я впораюся.
Ніч тяглася криком, пляшечками, мокрими пелюшками, ходінням від вікна до дверей. На світанку Денис задрімав на двадцять хвилин. Олена – ні.
У неділю вона дійшла до кухні, налила води і сперлася на стіл. Григорій уже сидів там.
– Сніданок буде?
– У холодильнику все є. Я ляжу на годину.
– Тобто чоловік сам собі готуватиме?
– Тобі треба тільки розігріти.
Він підвівся.
– Оце дожилися. У неділю жінка в хаті, а їсти нікому подати.
У двері подзвонили. Наталя зайшла усміхнена, але усмішка відразу згасла.
– Мамо, ти бліда.
– Не нагнітай, – відрізав Григорій. – Треба вночі спати, а не дітей на руках носити.
– Тату, це мій син.
– От і я про те. Твій.
Олена сіла на табурет і на мить заплющила очі.
Наталя це побачила першою.
– Все. Більше не залишу Дениса на ніч, – сказала вона. – Мені не потрібна така допомога.
Олена різко підняла голову.
– Ні. Привозь. Я заберу.
– Щоб ти потім на роботі падала?
Григорій пирхнув.
– Та не впаде. Прийде кисла і знову вечерю не приготує.
Наталя стиснула губи.
– Тоді вам треба кудись поїхати. На вихідні. Удвох. Відпочити.
– Я б поїхала, – тихо сказала Олена.
Григорій навіть не дав їй договорити.
– Від чого ти втомилася? Від дивана до плити далеко?
У кухні стало глухо.
– Якщо справа в грошах, ми оплатимо, – швидко сказала Наталя. – Це подяка мамі.
Григорій повернувся до неї.
– Гроші лиши собі. Проблема не в них. Проблема в тому, що твоя мати розледачіла.
Наталя повільно випросталась.
– Повтори.
– Роз-ле-да-чи-ла, – чітко вимовив він. – Дім запустила, чоловіка занедбала, тепер ще й відпочинок їй подавай.
Олена встала, взяла зі стільця кофту.
– Я поїду до Тані.
– Їдь, – кинув він. – І там розкажи, який я поганий.
Наталя вже дістала телефон.
Григорій пройшов у кімнату, сів на диван і врубав телевізор так, що голос із екрана перекрив навіть дитячий лепет.
Наступного дня Олена повернулася по речі. Ключ тихо повернувся в замку, але Григорій одразу озвався з кімнати:
– О, явилася. Наговорилися?
Вона не відповіла. Пройшла до шафи, витягла велику сумку.
– Ти що робиш? – він став у дверях. – Цирк вирішила влаштувати?
Олена складала речі рівно й швидко: білизна, кофта, папка з документами, зарядка, ліки.
– Я питаю, куди ти зібралася?
– Від тебе.
Він коротко засміявся.
– Переночувала в сестри – і вже героїня?
Олена поклала в сумку паспорт.
– Я взяла відгул. Сьогодні переїжджаю до Тетяни.
– Та кому ти там потрібна? – голос у нього зірвався. – У тебе хтось з'явився?
– Так. Тиша.
Він застиг. Потім заговорив швидко, зло:
– Ну досить. Побісишся і заспокоїшся. Постав сумку. У хаті прання, посуд, пил.
Олена смикнула блискавку.
– Ти жартуєш? – він ступив ближче. – Я після зміни маю відпочивати, а не прати.
– Тоді лежи.
– Олено!
Вона взяла сумку і ключі.
– І що далі? – крикнув він їй услід. – Подаси на розлучення? Квартиру ділитимеш? Після стількох років?
– Так.
Він зблід.
– Це Тетяна тебе накрутила.
– Ні.
– Наталя?
– Ні.
– То через що? Через кілька слів?
Олена вперше за весь ранок глянула йому просто в очі.
– Через тисячі.
Він одразу змінив тон.
– Ну добре. Сказав зайве. Буває. Вибач. Чого ти одразу з сумкою?
Олена підійшла до тумбочки, поклала на неї запасний ключ і притисла пальцями.
– Сніданок собі розігрієш сам.
Вона відчинила двері.
– Олено, – крикнув він уже злісно. – Підеш зараз – назад не просися.
Вона не обернулася.
Двері грюкнули.
Ключ лишився на тумбочці.
Григорій кричав у порожню квартиру, де вперше ніхто не пішов мити за ним чашку.
