Дочка знову навідалась до мене. Їй було важко, вони сиділа і нила.
– Мамо, ну давай я хоч на день тобі дітей залишу? Я так хочу виспатись..А з ними я цього не зроблю.
– Ми вже розмовляли з тобою на цю теми. Ти мама, ти за ними і повинна дивитись!
– Але ти їхня бабуся. Також повинна приділити час онукам.
– Не перекидуй свою відповідальність на інших. Будь дорослою. Я тебе не просила заводити дітей!
– Але ж ти на пенсії.. Що тобі важко один день мене виручити?
– А ти в декреті! Тому йди додому, зараз старший зі школи має повертатись. Готуй чоловіку вечерю. Чи він голодний маєш сидіти після роботи? А мені пора до побачення готуватись.
– Боже, мамо, як тобі не соромно! Хіба не пізно у такому віці по побаченнях бігати? Замість того, щоб з онуками посидіти.. Це ганьба…
– Ти як зі мною розмовляєш? Зовсім знахабніла? Знаєш, я вас з сестрою взагалі сама виховувала, без чоловіка. І нічого, не вмерла. І до дідуся з бабусею не бігала, як по священну воду!
– Я зрозуміла, мамо! Тобі мужики дорожчі за власних онуків!
Після цих слів дочка зібралась і пішла додому. А я почала згадувати своє життя. Після народження другої дочки, чоловік мені почав зраджувати, пішов до коханки, а мене залишив саму. І ніхто мені не допомагав. І я не нила, а вставала і робила. Намагалась видряпатись з цього лайна. Можливо, тому я зараз така жорстока.
Але я не відчуваю за собою провини перед дочкою. Я не просила її так рано заміж виходити і тим паче родити дітей. То чому я маю забути про своє особисте життя, на її користь?
Через їхнє з сестрою виховання я і так багато чого упустила в своєму житті. То хоч на старості вирішила насолодитись!
Мені шкода ще мого зятя, який працює на двох роботах, аби прогодувати сім’ю. А дочка капризує, що невиспана. А хіба йому легко? Але ж він не жаліється!
Дітей мені теж шкода, я їх люблю, можу погратись, але сидіти з ними цілими днями не збираюсь.
Як ви гадаєте, хто правий у цій ситуації?
