Ми наважилися на такий рішучий крок декілька років тому. Дівчинка нам одразу сподобалася – красива, гарні оченятка та посмішка. Але зовсім не йшла з нами на контакт й поводилася нахабно. Вихователька нам по секрету розповіла, що її хотіли до нас вдочерити декілька родин. Але чому в останнім момент забирали свої папери та більше ніколи не приїжджали до дівчинки. Можливо, через це вона досить холодно себе поводить, адже не хоче вкотре довіритися незнайомим та розчаруватися….
Нам розповідали, що дівчинка дуже впевнена в собі та завжди добивається поставленої мети, її енергію просто потрібно вчасно спрямувати у русло. Нам потрібно було одразу зрозуміти, що адміністрація будинку просто намагається швидше позбутися від цієї дівчинки, але тоді нам було не до цього.
Нам стало її дуже школа. Ми вирішили, що дівчинку потрібно негайно рятувати.
Згодом ми зрозуміли, що у неї немає ніяких лідерських навичок, вона просто полюбляє хамити та грубіянити всім, хто їй щось починає не дозволяти. Мене з чоловіком взагалі не поважає. Ми намагалися виховувати її строго, але ніколи не кричали та не ображали, завжди пояснювали все. Майже кожного дня нам телефонують з дитячого садочку і повторюють, що вона ображає всіх дітей, задирається, кричить на вихователів. Деколи нам здавалося, що вона просто жила весь цей час в якомусь лісі.
Ми звернулися до психолога. Спеціаліст сказав, що це явище тимчасове, згодом все пройде, їй просто важко адаптуватися до навколишнього середовища.
Але цей період затягнувся на довгі місяці і кінця, і краю йому не було видно.
Як тільки почитаєш говорити з нею ласкавими словами, то вона сприймає це за слабкість. Коли вмикаєш “метод батога”, дівчинка стає більш-менш спокійною.
То як себе взагалі з нею поводити?
Неможливо постійно бути злою! Дитина повинна рости в спокійній і люблячій сім’ї.
Може вона привикла жити в дитячому будинку і не хоче принципово бути в сім’ї?
Наше життя зараз нагадує якийсь фільм жахів. Ми постійно скандалимо, кричимо, щось з’ясовуємо.
Знаю гірку історію своєї колеги. Колись вона взяла з дитячого будинку двох дітей. Вони були рідними братом і сестрою. На той час дівчинці виповнилося 10 років, а хлопчикові – 4 роки.
Колись їх батьків позбавили прав, оскільки вони кожного дня безпробудно пили. Колега навіть перевелася на дистанційну роботу, щоб більше часу проводити разом зі своїми дітьми, щороку вони відпочивали на морі, вони відвідували різноманітні гуртки, всебічно розвивалися.
Сьогодні дівчинці – 13, а хлопчику – 7 років.
Дівчинка неймовірно лінива, її взагалі нічого не цікавить. Школу вона відвідувати не хоче, тільки б гуляла цілими днями, інколи приходить пізно вночі, нічого не хоче пояснювати, краде з дому гроші. Зараз моя колега просто божеволіє. Вона не може спокійно жити, постійно нервується.
І що робити? Невже генетика робить своє?
Пройшов рівно рік, як ми з дружиною удочерили Аліну. З того моменту наше життя перевернулося з ніг на голову. Ми зрозуміли, що більше не маємо сили з нею впоратися, тому відправили її спочатку на море, а потім одразу в дитячий будинок.
Ми більше не можемо бачитися з нею та спілкуватися. Розірвали договір з причини сімейних непорозумінь.
Важкий досвід для нас обох…
Моя дружина теж не могла впоратися з вихованням прийомної дитини. Ми не думали, що фінал буде настільки гірким для нас.
Коли ми брали Аліну в сім’ю, то хотіли віддати їй всю свою любов, ласку. Ми вважали, що жити дитині буде набагато краще в родині, ніж в дитячому будинку. Але чомусь вона почала оцінювати нашу доброту, як прояв слабкості, нічого не цінувала, лише прагнула командувати і сперечатися…
Особливо мені було боляче за дружину. Я бачив, як вона старається потоваришувати з Аліною, купувала їй нові іграшки, солодощі та красивий одяг. А що було б далі? Це зараз вона маленька дитина, а якби прийшов підлітковий вік, то ми б всі посивіли! Тому нехай повертається туди, де їй добре. Якщо дівчинка не хоче цінувати нашу любов та турботу, то ми не будемо більше нею опікуватися.
Правда, деякі родичі нас не зрозуміли. казали, що ми взяли дитину немов якусь іграшку. Набридла – повернули назад. Але нам байдуже. Хтось взагалі казав, що це великий гріх. Але ми готові спокутувати свою провину, ніж сліпо дивитися на цю ситуацію. Навіщо сподіватися й обманювати себе?
Ви вважаєте, що пара вчинила правильно? Чому?
