Редакція “Цікаво про” натрапила на неймовірно зворушливий вірш дівчинки, яка хворіла важкою недугою. Вона написала ці рядки ще в 2017 році. В цих словах стільки болю, але віри, надії і сили теж не бракує! Юна поетеса заражає своєю безстрашністю, а це, як ніколи, актуально!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Інелла Огнєва не дожила до страшних подій в рідній Бучі, померла в 2020 році.
А ви знайте, що ми ж проростем
На руїнах, мов квіти весняні!
Вам на голови впадЕм дощем,
Аби знали, що ми нездоланні!
Ви нас бийте ногами в живіт,
Вибивайте життя до останку…
А ми сили знайдемо на зліт,
Прилетимо до вас на світанку!
Ви останнє у нас заберіть,
Обкрадіть до останньої нитки…
Але знайте ,що прийде та мить,
Коли зявимось знову незвідки…
Ми прийдемо до вас уночі,
Коли будете міцно ви спати…
Запалаєм вогнем від свічі
І зруйнуєм залізнії грати…
Ми прийдемо…
Повстанем з руїн!
Ви не спіть, а тривожно чекайте….
Проростемо жагою до змін…
Ми не вмерли, живі! Ви це знайте!
Наша рана ще свіжа болить,
Але ми на той біль не зважаєм…
Ну а ви нас ногами топчіть,
Ми ,мов пісня, іще залунаєм…
Ми зустрінемось з вами колись…
На Суді ,там ,де вже не сховатись…
Ви не чули прохання :”Спинись!”
Вам хотілося далі знущатись…
А ви знайте ,що ми проростем
В наших дітях ,мов квіти весняні…
Ми не вмерли, ми й досі живем!
Наші душі вони нездоланні!
Ми прийдемо раптово до вас,
Може, вітром, а, може, дощами…
Ви не спіть, ви чекайте на нас
Ми живі, ми зустрінемось з вами…
© Огнєва Інелла
Хто ж знав, що ці слова колись можуть стати суворою реальністю?!
Чи розчулив Вас цей вірш?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
