Надворі були 80-ті, мені тільки 10 років виповнилося. Тоді мій друг запропонував записатися за компанію на гурток малювання. Ось ми пішли утрьох – я, Павлик та його дідусь Василь Петрович. Моя мама тоді не могла піти, а дідусеві вона довіряє.
Двері нам відчинила дивакувата пані, нагадувала чимось бабусю Шапокляк. Поки вона з нами знайомилася, дідусь ходив по класі та розглядав малюнки інших учнів. Однак, без якогось захоплення, немов йому це нецікаво.
– Не хвилюйтеся, це тільки перші роботи моїх вихованців. Я буду з ними старанно працювати. У кожного учня я вкладаю частинку своєї душі – сказала вчителька та підійшла до дідуся.
– Не треба. Це вже зайве. Просто навчіть їх малювати, це ж ваша робота – суворо пробурмотів дідусь з-під своєї густої бороди.
– Що саме не треба робити? Я вас не розумію.
– Душу вкладати не треба у цих дітей. Вони прийшли сюди, щоб навчитися малювати. Зрозуміли?
Звісно, що тоді я був малий та не зрозумів такого дивного прохання дідуся. Але зараз думаю, що він просто налякався жінки. Адже вона хотіла нас перевиховати. Здається, що я також перейняв цей страх від пана Василя, бо не довіряю вчителям у школі мого сина.
Адже якщо у дитину хочуть вкласти саме свою душу, то на її часто не зважають, немов це непотрібна річ. Просто перевиховують під себе та позбавляють індивідуальності.
А ви погоджуєтеся зі словами чоловіка?
