– Андрію Віталійовичу, будь ласка, допоможіть мені! – благала жінка лікаря.
У палаті лежала її дитина, яка буквально помирала на очах.
– Я не можу цього зробити, – заявив чоловік. – Оперувати мені заборонено через руку. Зрештою, тут і умови не ті.
Але він не мав права відмовити, бо це б означала лише одне…
На лікарняному ліжку лежав Михайлик. Він був під’єднаний до десятка проводів, які забезпечували йому життєдіяльність. На моніторі здригалася зелена смужка, яка свідчила про те, що серця хлопця ще б’ється.
Але пульс був ледь відчутним. Тиск падав. Довести до міста було непосильним завданням. Можливо, вертоліт став би виходом з ситуації, але здійнялася буря, яка знищила всі надії.
– Андрій Віталійовичу, – звернулася медсестра, яка прекрасно знала про минуле цього лікаря. Він був професіоналом у нейрохірургії, поки аварія не перевернула його життя. Лише він міг врятувати хлопця сьогодні…
– Я не можу цього зробити, – продовжував наполягати він. – Я більше не оперую…Остання операція…зап’ясті…Я не впорався і відійшов від справи!
Хлопцю ставало дедалі гірше. Мати не могла стримати своїх сліз. Проти них був час, погодні умови і собака…
– А що тут робить собака?!
Замість відповіді пролунало жалібне скавуління. Чорний лабрадор намагався за будь-яку ціну потрапити в палату Михайла.
– Це найкращий друг мого Михайлика, – зі сльозами мовила матір.
Всі замовкли. Зрештою моторошну тишу порушили слова лікаря:
– Готуйте операційну.
А в голові чоловіка сплили спогади дитинства. Він разом з батьками їхав в машині. Аварія. Дорога була надто слизькою. Операційна. А поруч Найда. Вірна собака сім’ї. Вона скавуліла і не знаходила собі місця, поки батько лежав в палаті. Молоденькому лікарю не вдалося впоратися зі складною операцією. Не було досвіду.
Через декілька днів на той світ відправилася й Найда.
Після цього маленький Андрюша підійшов до матері і сказав:
– Я стану нейрохірургом. Найкращим! Я мушу виконати обіцянку, яку дав Найді.
Як він міг про це забути?
***
В операційній загорілися лампи. Зап’ясті болять, пальці ледь згинаються…Нічого, він впорається. Щоправда, травма складна. Тиск падає. Головне, щоб не виникло набряків. М’які тканини пошкоджено. І кістку потрібно збирати заново. А ще судини…
Асистенти стояли навколо столу і спостерігали за тим, що відбувається. Така картина для них була рідкісним явищем. А для нього? Раніше він зробив десятки успішних операцій, а після однієї невдачі здався. Навіщо він тоді все кинув і переїхав? Рука продовжувала нити. В голові виринали спогади про Найду. Лабрадор цей також був вірним другом.
Важко тримати затиск, бо пальці звело. Але ще трохи. Скоби. Фінішна пряма. Михайло, головне тримайся.
Зрештою час усміхнувся хлопчику і його родині. Прилетів вертоліт.
***
– Андрію Віталійович, до вас прийшли, – повідомила усміхнена медсестра.
Увесь персонал радів, адже видатний нейрохірург нарешті повернувся. Тепер усі дітки в надійних руках. Вони мають шанс на порятунок.
– Через декілька хвилин буду. Мені ще потрібно Макара оглянути.
Хлопець лежав неподалік в палаті. На вигляд він був смішним та веселим. Руде волосся і зелені очі привітно зустрічали лікаря, якого малий кликав дядьком Андрієм. Вони з класом приїхали на екскурсію і він через неуважність впав з другого поверху. Голову дитини довелося по шматках збирати. Та Андрій Віталійович впорався з 8-годинною операцією. Рука практично перестала нити.
Добре, що він отримав стимул повернутися до своєї професії. Він забув про свою обіцянку, але чорний лабрадор зміг нагадати йому. Цікаво, як тавм він разом з Михайликом поживають.
– Дорогенький Андрію Віталійовичу!
Раптом лікар побачив перед собою давніх знайомих, про яких щойно згадував.
– Привіт, Михайлику! Здрастуйте, Наталю! Вірний, ти теж тут? Як вас сюди занесло?
– Не хвилюйтеся, зі здоров’ям все в порядку, – одразу попередила жінка.
– Ось! – не витримав і перебив Михайлик.
Хлопчик витягнув з-за пазухи милий чорний клубочок.
Лікар взяв цуцика на руки.
– Це Вірний знайшов його. Ви тільки не гнівайтеся, що ми так без дозволу. Ми спочатку його собі хотіли залишити, але коли вас вчора показували по телевізору, то Вірний за шкурку підносив цуцика до екрана. От ми й зрозуміли, що потрібно їхати…
– Дякую вам! Я вже давно мріяв про собаку, але ніяк не наважувався. Назву його Стимулом! Або Тімка, якщо лагідно.
На які думки вас наштовхнула ця історія?
