Ми з подругами вирішили піти на вечерю у розкішний ресторан.
Точніше це було рішення дівчат, а я приєднала за компанію.
Перша моя думка була: це буде найдорожчий прийом їжі в твоєму житті.
Не буду конкретизувати, але місяць харчування мого сина в школі коштує дешевше.
Мені було шкода витрачати такі гроші на їжу. Чи навіть на себе.
Але я подумала, що такий шанс випадає не часто. Якщо не зараз, то коли?
Ця думка змусила мені піти.
І воно було того варте. Дві години, які ми провели у цьому закладі, були суцільним задоволенням.
У ресторані було е лише дуже смачно, але й цікаво. Кожна наступна страва дивувала все більше.
Шеф-кухар також вразив своєю скромністю. Було помітно, що в нього горять очі від тієї справи, якою він займається.
Тоді я зрозуміла, що ці емоції вартували потрачених грошей.
Ось куди потрібно інвестувати гроші: в життя, у смак, в інтерес.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Окрилена я помчала на свій захід.
Там мене зустрічала одна із організаторів, з якою ми були добре знайомі.
Вона виглядала засмученою, але я не запитала, в чому справа.
Ми залишилися вдвох і я вирішила розповісти їй про свої гастрономічні пригоди.
Раптом вона перебила мене і сказала:
– Оля, я сьогодні поховала свого чоловіка.
Мене вразили ці слова.
Одразу безліч запитань: як? коли? чому?
А все просто.
Інфаркт.
Неочікувано і страшно.
Він був тоді на дачі. Подзвонив і жалівся на біль в спині. Вона взяла мазь і поїхала до нього, але не встигла.
Жінка розповіла, що вони мріяли разом відвідати В’єтнам. Довго збирали гроші і минулої осені все ж поїхали.
Спочатку ніяк не наважувалися на цю поїздку, бо завжди потрібно було закрити якісь інші фінансові питання.
А зрештою відпочинок був незабутнім.
Вона дивилася на мене зі сльозами на очах і казала: “Я щаслива, що ми відклали всі справи і відправилися в подорож. Бо вдалого часу ніколи не буде. Наше життя кожного дня сповнене турботами, а пережиті враження запам’ятаються мені на все життя”.
Ми обійнялися, а з очей градом котилися сльози.
Тоді я вкотре переконалася, що не потрібно відкладати життя на потім.
Направте свої ресурси в цікаве і незабутнє життя.
Кожен прожитий день – це подарунок.
Сьогодні я повернулася додому, а на плиті сковорідка із запискою: “Це обід для тебе від нас з сином”.
Ще вчора я їла страви високої кухні, а сьогодні їм омлет із криво нарізаними помідорами.
Однак у моєму серці стільки щастя і вдячності.
Так важливо проживати кожен день смачно.
І це не про їжу…
А ви згідні з думкою автора?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
