– Тату, а ти можеш потримати нашу собаку в себе, поки ми будемо віддихати в Туреччині?
Василь не одразу відповів. Дочка кілька секунд слухала тишу в трубці. Вона знала, що пенсіонеру буде не легко впоратися з собакою. Тим паче він зараз один, бо мати померла рік тому.
– Привозь свою Бульку…, – зрштою погодився чоловік. – Тільки в мене немає їжі чи іграшок для собаки. І взагалі я не дуже люблю цих дурних тварин…
– Та перестань, тату. Я все необхідне привезу і обіцяю, що ти потім не захочеш відпускати нашу Булю.
Наступного дня Василь зустрівся зі своїм новим співмешканцем. Маленька п’ятикілограмова істота одразу підбігла до чоловіка і почала його облизувати.
– Я ж казала, що вам буде разом весело, – відповіла дочка. – Ось я привезла корм, одяг і пелюшки. Собаку слід годувати двічі на день і ходити на прогулянку зранку та ввечері. На всякий випадок все ж розстели пелюшки в коридорі.
– Та я не просплю прогулянки, бо прокидаюся в 5.
– Ну й чудово! – відказала дочка і пішла геть.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Після цього життя Василя змінилося. У нього з’явилося багато нових турбот.
Ще в перший день чоловік ніс собаку до ветеринара, бо вона невдало зістрибнула з дивану і довго скулила. Однак там запевнили, що з тваринкою все добре.
Василь чемно годував Бульку і навіть почав дресирувати її на спеціальному майданчику. Особливо чоловік насолоджувався прогулянками з собакою. Багато людей звертали на них увагу і підходили знайомитися. Це підіймало чоловікові настрій, тому додому він завжди повертався веселим.
Одним словом, у Василя почали з’являтися теплі почуття до Бульки.
Однак зовсім скоро дочка повернулася з відпочинку. Вона прийшла на поріг батькової квартири і собака одразу помчала в обійми онучки Даринки. Пів години і в хаті чоловіка пусто.
Прощаючись, Булька намагалася вирватися з обіймів дитини, але їй нічого не вдалося.
Василь не міг стримувати сліз. Він проплакав увесь вечір і зрештою заспокоївся. Чоловік саме збирався лягати спати, коли пролунав телефонний дзвінок.
– Тату, з тобою все добре? – стурбовано запитала дочка.
– Так… – глухо відказав Василь.
– Просто Булька увесь вечір сидить під дверима і скавулить…Тому я й подумала, що можливо щось сталося…
– Не сип сіль на рану! – відказав Василь і поклав слухавку. У нього знову покотилися сльози.
Цієї ночі чоловік ледь заснув, а коли прокинувся зранку, то зрозумів, що його життя більше немає сенсу.
Раптом він почув, що хтось відкриває дверний замок. Мабуть, дочка. Лише у неї були ключі. Василь спохмурнів, бо не був готовий до зустрічі з гостями.
Однак раптом він почув, що по землі тупають маленькі ніжки. До кімнати забігла Булька і одразу вискочила на Василя.
– Тату, ми привезли собаку до тебе і вирішили, що їй краще залишитися тут. Вона цілу ніч не спала і рвалася сюди, – розчулено розповідала дочка.
– А як Даринка? Це ж її собака, – запитав Василь.
– Це було її рішення.Вона не могла дивитися на те, як мучиться Булька. Ми їй нову собаку заведемо…
Тим часом Булька облизувала Василя і не могла повірити в своє собаче щастя.
А як ви ставитеся до домашніх улюбленців?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
