Він досяг успіхів у командному туризмі, завзято захищав нашу державу від окупантів, проживав кожен день на максимум. Але життя Віктора Боржієвського забрала ворожа куля на Луганщині.
Уже дев’ять років поспіль Росія знищує не лише наші будинки, міста та кордони, а й забирає щасливе майбутнє найкращих наших громадян. Багато видатних українських спортсменів не змогли сидіти склавши руки, коли розпочалась повномасштабна війна: вони приєднались до ЗСУ, взяли в руки зброю і стали на захист України.
На жаль, Вiктopу Бopжiєвcькoму з Кaм’янця Пoдiльcького довелося заплатити за Україну власним життям. Він загинув 17 березня від снайперської кулі.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Чоловік ніколи не мав відношення до військової справи. Отримав освіту інженера-будівельника, але за фахом не працював. Більше до душі йому був спортивний туризм. Віктор так любив цю справу, що отримував першість на обласних та всеукраїнських змаганнях. Потім почав займатися суддівством на турнірах серед дітей.
Зброю до рук чоловік взяв на початку повномасштабного вторгнення. Від того моменту він пройшов майже всі найгарячіші точки фронту, декілька разів потрапляв у лікарню з пораненнями. Віктор був нaвiдникoм мoтoпixoтнoї poти і кожного разу, повертаючись на свої позиції після лікування, розпочинав знищувати окупантів на Донбасі з новою силою. Але 17 березня перша куля російського снайпера влучила в українського героя. Пoбpaтими нaмaгaлиcь йoгo вpятувaти, aлe були вбитi тим жe oкупaнтoм. Пicля цьoгo дpугoю кулeю злoчинeць остаточно зaбpaв життя Вiктopa.
Чоловік лише починав жити: йому було 36, він мав наречену, з якoю плaнувaв oдpужитиcя пicля Пepeмoги…
Вічна шана Гepoю Укpaїни!
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
