Євгеній Базилевський з дитинства знав, що буде військовим. Його шлях розпочався з Майдану, потім був вишкіл у «Правому секторі», а в 2015 чоловік став на захист України в складі 79-ї ОДШБр.
Його чекало велике майбутнє, але плани перекреслив фатальний танковий обстріл…
Спогадами про Євгена ділиться його побратим, Микола Кірєєв: “Ми познайомились у 2016-му в бригаді, куди я потрапив після полігону. Євгеній навчав мене, зокрема, поводженню зі зброєю. Я вчив його основ надання медичної допомоги. Він завжди був дуже завзятим, прагнув бути у вирі подій.
Якось під час ООС, пам’ятаю, Євгеній допомагав мені евакуйовувати двох поранених під час інтенсивного бою. Він тягнув пораненого бійця, блював від надмірного фізичного навантаження, але тягнув далі… Ніколи не здавався!”
Баз, як його називали побратими, був хорошою людиною і вірним другом: “Він робив собі нотатки, навіть про якісь дрібнички. Наприклад, якось я сказав, що хотів би мати одну відеогру. Через якийсь час Євгеній подарував її мені! Він був дуже добрим”.
Коли контракт по службі закінчився, Євгеній взяв для себе перерву, щоб повернутись до строю з новими силами. Він знав, що великої війни не оминути… І 24 лютого 2022 року він знову став зі зброєю в руках за свободу України. Перший бій зустрів на Київщині: “Найважче йому було згадувати про те, що бачив у підвалах розстріляних цивільних зі зв’язаними руками”, — розповідає волонтерка Алла Карпенко.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Алла познайомилась з Євгенієм навесні, коли збирала кошти на бронежилети для його бригади. Жила вона у Вінниці, тому один із дзвінків хлопця став для неї справжнім сюрпризом: “Десантно-штурмові війська вирізняються швидкістю, раптовістю та неочікуваністю. Я — у Вінниці, виходь!”
Так і розпочалась їхня історія. “Під час ротації ротний відпускав його на побачення, — з усмішкою згадує 23-річна Алла. — Згодом разом з побратимами він брав участь у боях за звільнення Херсонщини”.
Останнє повідомлення від коханого Алла отримала 13 грудня. «Я тебе обіймаю», – і Євгеній перестав виходити на зв’язок. Передчуваючи недобре, Алла подзвонила побратиму. “Як Женя? Живий, цілий, орел?” — спитала, повторюючи слова, які часто чула від коханого.
“Я не знаю, як тобі сказати… Зранку Жені не стало”, — отримала вона у відповідь…
Загинув Євгеній Базилевський у Бахмуті. 17 грудня о 10.01 під час танкового обстрілу запальний фугас влучив у бік — в незахищену бронежилетом ділянку тіла. А до нього додались і множинні осколкові поранення голови та кінцівок…
Чекати офіційного дозволу Алла не змогла: одразу поїхала до Дніпра, де зберігали тіло загиблого героя. Коли вона дісталась до моргу, вже діяла комендантська година. Але це її не зупинило: вона прокралась в подвір’я, де знаходились тіла багатьох полеглих захисників. І, протираючи обличчя одному з них, почала шукати коханого. “Я мусила побачити Женю, потримати його за руку”, — пояснює Алла.
“Що ви тут робите? — раптом мовив охоронець. — Приходьте завтра”.
“Я не можу чекати”, — тихо відповіла Алла. І він зглянувся на вмовляння дівчини. Тоді черговий моргу вивіз на каталці тіло з номером 7793…
“Він був дуже холодний, — ділиться Алла. — Однією рукою я трималась за чергового — на його прохання, другою гладила лице Жені, ніби намагаючись зігріти. А тоді взяла його за руку”…
Алла тримала коханого за руку до останнього, зробивши фото, яке облетіло соцмережу та зворушило українців…
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Євгенію Базилевському навіки 27. Перед фатальним днем він замовив каблучку для коханої…
Світла пам’ять українському Герою!
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
