Саме слова цієї пісні постійно нагадують про історію Уляни та Василя, які точно знають пояснення таким рядкам:
«Як ми любились та й розійшлися. Тепер навіки зійшлися знов».
Довго були разом, обожнювали один одного. Ніхто не міг повірити у те, що вони хоч колись розійдуться, та все стало реальним відразу після весілля на якому Уляна була за старшу дружку.
Василь був гарячим хлопцем, тому дуже приревнував свою кохану до весільного дружби Мирона. Та хіба Уляна була винна у тому, що то такі традиції. Якби вона могла, то б і не сиділа біля нього, але не хотіла засмучувати вою подругу. Хіба пасувало б, молодій красивій дівчині тільки те й робити, що сидіти і їсти? Вона теж хотіла танцювати та радіти за свою найкращу подругу дитинства.
Усього закоханим було по двадцять років, але вже жадали створити сім’ю та мати хоча б двох діток.
Все так і було б, аби не та дурна сварка де кожен показав свою гордість і пішов у свою сторону.
Минуло з того часу чимало років, але миритися ніхто ні до кого і не йшов, а в Уляни так і не з’явився кавалер, який мав би серйозні наміри та пропонував би одружитися.
Так тільки чому у Василя теж не було пари – ніхто пояснити не міг бо хлопець він був гарний, високий, чорнявий. Може, більше не зміг нікого впустити у свою душу?
Сиділи вони двоє і зустрічали у самотності свої ювілеї – 40 років. Сиділи у різних будинках, на різних вулицях, але душею вони постійно були разом.
Василь підірвався і помчав до будинку Ульяни. Просив пробачення, на коліна падав і навіть квіти подарував.
Ясна річ, жінка не могла стримати сліз і свого щастя. Відразу все пробачила і погодилася на пропозицію – одружитися.
Молодята були дійсно щасливі у парі. Такі були уважні, постійно ходили тримаючись за руки і так боялися колись втратити один одного. Про них говорили у селі усі кому не лінь.
Тому і стали вони прикладом вічної любові і доказам того, що справжні почуття існують.
Василь виконував усю роботу і не дозволяв Уляні зайвий раз робити зайвий рух. Навіть прав, прасував – усе сам. Уляні дозволяв проводити час на природі з подругами, багато гуляти та навіть разом бігали зранку.
На жаль, запізно вони отямилися. Так і не змогли подарувати цьому світові плодів свого кохання – дітей.
— Ой, Васильку, Васильку. І до чого ті твої ревнощі були? Тож кохав мене! Я знала, що кохав! Для чого так робити? От через тебе і не знаємо, що таке батьківство!
— Ласочко, люба, прошу тебе, не сварися — пригортав до серця дружину. — Так, тут я согрішив і до кінця життя цей гріх спокутувати буду. Та хіба я винен, що так дурень закохався, що ревнував тебе навіть до твоїх батьків! Я до всього тебе ревнував, бо хотів, аби ти була тільки моєю! Хіба це законно бути такою красивою, як ти?
Щастя їхнє протривало 29 весен. Ульяна захворіла на онкологію і швидко померла.
Василю було так важко, що ніхто не міг допомогти йому. Постійно ходив до могили, дивився на її портрет та плакав. Просив прощення за такий дурний юнацький вчинок за який поплатився сповна.
На сороковий день після похорону Ласочки зібралися усі родичі, жителі села до храму, але ніде не було Василя. Без нього не хотіли починати, та пролунало на всю церкву збентеженим дівочим голосом: дядько Василь… Його більше з нами нема.
Не зміг простити себе Василь за таку ситуацію, не хотів бути вдівцем, тому сам себе закартав до смерті і полетів душею до своєї єдиної та коханої Ульяни-Ласочки.
Чи добре робила Ульяна, коли не хотіла йти за нелюба заміж, бо чекала Василя?
