Якось син сказав, що навчатись буде лише в столиці. Хлопець він наполегливий, тому з часом і правда переїхав до Києва. Там знайшов собі дівчину і деякий час з нею зустрічався.
Ці стосунки розвивались стрімко: згодом вони почали орендувати квартиру, а через рік вже й одружились.
Його дружину я бачила лише два рази, один із них – вже на весілля. Не скажу, що вона мені подобалась, але і погана теж не здавалася. Звичайна дівчина, таких тисячі. Але в життя сина я не звикла влазити. Він її обрав – йому з нею і жити.
Сину не було коли кататись до мене в село, тому я сама вирішила навідатись до них у гості. А ви ж знаєте, як із села в місто їздять: свіжі овочі, м’ясо домашнє, закрутки на зиму, мед із сусідської пасіки! Поки доперла це до вокзалу, сім потів зійшло.
На столичному вокзалі син зустрічав сам. Сказав, що дружина сьогодні до вечора працює. Але це мене не дуже засмутило.
А от стан їхньої квартири просто мене шокував! Уже з порогу мене зустрічав такий безлад, якого я зроду не бачила. І це ж вони ще й знали, що я їду в гості! А холодильник – то взагалі тихий жах. Все, що там було – зморщений банан і пачка сметани. Хіба це продукти для двох дорослих людей?
Стало ясно, чому син так змарнів. Кістки та шкіра лишились. Не чекаючи погоди з моря, я почала готувати вечерю із того, що сама й привезла. Невістка прийшла додому, повечеряла з нами, але навіть не вибачилась за безлад та пусті полиці!
Я теж промовчала, але невже вони звикли так жити? Чи може діти просто не хотіли, щоб я в них затримувалась?
А як думаєте ви? Діліться в коментарях
