У мене є невеличкий будинок у селі. Залишився від батьків. Але сама живу у місті. Втім, доля однієї із моїх сусідок мене неабияк вразила.
Дитинство моє, до речі, також минуло у сільській місцевості. Жила неподалік від нас, зі слів сусідів, одна дуже поважна сім’я. Чоловік там був агрономом, а дружина вчителькою. Була у них і донька Марина. З дівчинкою я товаришувала, допоки наші шляхи не розійшлися. Опісля нам ніяк не вдавалося зустрітись. Хоча ймовірність пересіктися була. Зараз я часто їжджу до батьківського дому. Чула, що мати моєї коліжанки ще жива, але сильно хворіє. Тому потребує постійного нагляду та допомоги.
Часто поглядаю через паркан чи, бува, не гуляє десь там Маринка. Часом таки помічаю. Бідоласі доводиться їхати з міста, щоб наглядати за матір’ю. Потрібно і їсти зварити, і в магазин сходити, і в домі прибрати – справ повно. Але знаю, що у неї і в самої є сім’я.
Змістовної балаканини у нас не виходило ніколи. Марина постійно поспішає на автобус. Каже, що діти її вже зачекалися. Так і живе на дві сім’ї.
Одного дня в гості до бабуні подруга вирішила привезти онуків. Тож, я зрозуміла, що прикритися поспіхом на маршрутку в Марини вже не вийде, і запросила її до себе на вечерю. Тоді ми з чоловіком Якраз святкували річницю весілля. Тож і привід погостити був.
Знайома прийшла вчасно. Та ще й не з пустими руками: принесла букет квітів і набір чашок. На гостю вже чекала козацька каша, яку я приготувала просто, як у дитинстві, та шашлик, який зробив мій чоловік.
Марина бідкалася, що ледь устигла. Тільки доробила все заплановане, і одразу до нас, просто на запах їжі. Ми посміялися і сіли до столу. Після гостини мій обранець пішов спати, а ми з коліжанкою почали про своє гомоніти.. Про наболіле…
Виявляється, не легка у дівчини доля склалася. У село вона, до речі, переїхала назавжди. Розійшлася з чоловіком. Зараз працюють над документами про розлучення. А ще їй страшенно набридло життя на дві сім’ї: і за мамою глядіти треба, і дітей ростити. Тому вирішила все об’єднати. Випав з цього ланцюжка тільки чоловік. Йому вибір дружини не сподобався. Хоча й прожили вони разом 10 років і народили 2 дітей. Доки були молодятами, їх підтримували батьки, а далі довелося цілком зануритися у серйозне життя.
Антон, чоловік Марини, був менеджером. Великих перспектив на майбутнє не мав. Викручувався, як міг і більшого навіть не хотів. З грошима було скрутно. Особливо після народження дітей. Про додаткову роботу Антон чути не хотів – не його це рівень. Натомість у його дружини вибору не було.
Вдень дівчина працювала продавчинею, після зміни залишалася прибирати магазин. Цінувала кожну можливість примножити власні доходи. Після офіційної праці починалися домашні клопоти. Чоловік допомагати не бажав, бо не його це обов’язки. Хай жінка сама цим займається. Так тривало 5 років.
І здавалося, що мало б стати краще, але стало, направду, тільки складніше. У Марини захворіла мама і до звичних обов’язків додався ще догляд за ненькою.
Коханий і тут знайшов відмазку, аби тільки не брати на себе зайвого.
– Я? У село? туди я не поїду. Про твою маму говоримо, тож ти їй і помагай.
Після цього жінка не витримала. Жити у настільки шаленому ритмі їй просто бракло сил та терпіння. Добивали ще й постійні сварки, де обранець замість допомоги обурювався через немитий посуд. Марина ж не встигала за всім фізично.
Ясна річ, що у селі легше не буде. Зате до мами ближче та й усе своє біля дому. Тепер немає куди поспішати. Та й остерігатися невдоволення чоловіка більше не слід. Як мінімум, морально буде легше.
Я послухала розповідь подруги і замислилась. Передусім, я вдячна долі, що мені трапився чудовий чоловік. А по-друге, дуже жаль Марини. Всередині мене лютувала ненависть до Антона. Настільки безсовісних людей я ще не бачила. Але, зазвичай, життя у таких складається доволі передбачувано: скоро знайде собі наївну дівчину, наобіцяє їй золотих гір, а потім зробить служницею. Втім, підлість завжди повертається бумерангом.
Чи вважаєте Ви вибір Марини правильним?
Чи були у дівчини інші шляхи для вирішення проблеми?
