Розмова, яку я почув випадково у черзі навчила мене не плекати марних очікувань

Це відбулось в кінці 80-х. Тоді були важкі часи. В районних магазинах лиш березовий сік і морська капуста.  

Людям діватись нікуди. Потрібно тримати свійську худобу і саджати поля. 

Я працював сільським лікарем. Тому мені інколи в подяку приносили якісь домашні смаколики. А в кращі часи й самогон міг перепасти.

Цим добром я ділився з медсестрами і санітарками. Ті, зі свого боку,  ділились зі мною. 

Так з’явилась кооперація – їжа в тих же магазинах, але за цінами з ринку. Для місцевих дорогувато, мені в принципі по кишені, адже жив я сам. Тому витрачати особливо не було на кого.

Одного дня, стоявши в черзі за ковбасою, я почув вельми цікаву розмову двох тіток.

– Ти чула, що Дмитра забрали на швидкій і повезли прямо в ремінацію?

– Що це за ремінація?

– То таке місце, куди тебе завозять, а живим ти уже не вертаєшся!

Тут я почав більше прислуховуватись – я був завідувачем палати інтенсивної терапії. 

 – Поклали в ремінацію, кинули на ліжко. Фельдшерка взялась за шию і давай душити. В Дмитра шия велика – так просто не дасться. То вона його зі всієї сили руками в груди тиснути почала. Дмитро аж захрипів! Ну вона як стукне його по грудях, щоб більше не міг хрипіти!

Припускаю, жінки штучний масаж серця описують.

– До них приєднався дохтор новий, зелений ще зовсім. Ну люди говорять, що толковий…і що не п’є. Але хто їх знає!

Я зрозумів. Вони обговорювали мене. Я напружився. Що ще вона про мене розкаже?

– І шо, шо далі?

– Та нічо. Він взагалі звірюка. Хапнув довжелезну і товсту голку і в Дмитра встромив, навіть оком не моргнув! Дмитро знову захропів. Так дохтор йому ще й трубку в рот запхав, шоб той дихати не мав чим. 

 – А що з Дмитром то стало?Помер?

– Та живий. Силами зібрався, трубку витягнув, лікарів обматюкав. То вони його з ремінації в палату перевели.

Ну він би просто так їм не дався. Казав на той світ ще не хоче.

 Я стояв і думав, як маю на це відреагувати. Вирішив, що не буду нічого їм говорити. Лікарів весь час не любили – я цього не зміню. Отримав свою ковбаску і тихенько пішов додому. 

Я можу лиш робити свою роботу – і що буде, те й буде.

Варто додати, що пацієнт, якого тітки обговорювали переніс інфаркт з клінічною смертю. І після цього ще й сам, на своїх двох, додому пішов. Це вища нагорода для мене.

А ви ставали свідками розмов про себе чи своїх знайомих? Як реагували на це?

Viktoria
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector