Це відбулось в кінці 80-х. Тоді були важкі часи. В районних магазинах лиш березовий сік і морська капуста.
Людям діватись нікуди. Потрібно тримати свійську худобу і саджати поля.
Я працював сільським лікарем. Тому мені інколи в подяку приносили якісь домашні смаколики. А в кращі часи й самогон міг перепасти.
Цим добром я ділився з медсестрами і санітарками. Ті, зі свого боку, ділились зі мною.
Так з’явилась кооперація – їжа в тих же магазинах, але за цінами з ринку. Для місцевих дорогувато, мені в принципі по кишені, адже жив я сам. Тому витрачати особливо не було на кого.
Одного дня, стоявши в черзі за ковбасою, я почув вельми цікаву розмову двох тіток.
– Ти чула, що Дмитра забрали на швидкій і повезли прямо в ремінацію?
– Що це за ремінація?
– То таке місце, куди тебе завозять, а живим ти уже не вертаєшся!
Тут я почав більше прислуховуватись – я був завідувачем палати інтенсивної терапії.
– Поклали в ремінацію, кинули на ліжко. Фельдшерка взялась за шию і давай душити. В Дмитра шия велика – так просто не дасться. То вона його зі всієї сили руками в груди тиснути почала. Дмитро аж захрипів! Ну вона як стукне його по грудях, щоб більше не міг хрипіти!
Припускаю, жінки штучний масаж серця описують.
– До них приєднався дохтор новий, зелений ще зовсім. Ну люди говорять, що толковий…і що не п’є. Але хто їх знає!
Я зрозумів. Вони обговорювали мене. Я напружився. Що ще вона про мене розкаже?
– І шо, шо далі?
– Та нічо. Він взагалі звірюка. Хапнув довжелезну і товсту голку і в Дмитра встромив, навіть оком не моргнув! Дмитро знову захропів. Так дохтор йому ще й трубку в рот запхав, шоб той дихати не мав чим.
– А що з Дмитром то стало?Помер?
– Та живий. Силами зібрався, трубку витягнув, лікарів обматюкав. То вони його з ремінації в палату перевели.
Ну він би просто так їм не дався. Казав на той світ ще не хоче.
Я стояв і думав, як маю на це відреагувати. Вирішив, що не буду нічого їм говорити. Лікарів весь час не любили – я цього не зміню. Отримав свою ковбаску і тихенько пішов додому.
Я можу лиш робити свою роботу – і що буде, те й буде.
Варто додати, що пацієнт, якого тітки обговорювали переніс інфаркт з клінічною смертю. І після цього ще й сам, на своїх двох, додому пішов. Це вища нагорода для мене.
А ви ставали свідками розмов про себе чи своїх знайомих? Як реагували на це?