Щире зізнання чоловіка, який вчинив страшний вчинок ще двадцять років тому, але жаліє про це лише зараз…

Це був звичайний осінній день. Я повертався додому, коли раптом поруч зупинилася іномарка. Одразу подумав, що, можливо, якийсь мій колишній учень вирішив мене підвезти і не помилився.

Двері відчинилися і дорослий чоловік гукнув:

— Степане Миколайовичу, сідайте, я вас повезу. 

Я погодився, але самостійно не міг згадати, як звати цього чоловіка. Однак він одразу представився:

— Мабуть, ви вже не впізнаєте мене, а, можливо, й не пам’ятаєте. Мене Сергієм звати. Сергій Мельник. В школі я зовсім вчитися не хотів і з трійками пішов в училище. А ви досі живете в тому ж будинку? Я пригадую, що ми одного разу всім класом були у вас в гостях. Прийшли провідати, коли ви хворіли. Я ще тоді ваш дерев’яний столик поламав. Мені так соромно було, але я вдячний, що ви тоді не насварили на мене і спокійно відреагували.

Від таких слів у мене защеміло в серці. Запала незручна мовчанка, тому я промовив:

— Сергію, а як твоє життя склалося? Чи маєш вже сім’ю? Дітей?

— Довга історія…Можливо, підемо кудись на каву і поговоримо? — запропонував колишній учень.

— Давай тоді краще в парку прогуляємося, — запропонував я.

— Гаразд, — пригальмовуючи відказав Сергій. 

Ми вийшли з машини і попрямували пустими алеями. На землі лежало опале листя і панувала тиша. Я терпляче чекав, коли Сергій наважиться розповісти свою історію.

— Не можу підібрати правильних слів, але їх, мабуть, і немає. Одним словом, немає у мене ні дружини, ні дітей. Мою Олю збив п’яний водій, коли вона була вагітною. Аварія була смертельною. За кермом сидів якийсь синочок місцевого олігарха. Спочатку вони запропонували мені гроші, щоб закрити справу, але я не погодився. Та адвокати все ж змогли виправдати його і вбивці дали лише рік умовно. Коли він виходив із зали суду, то єхидно посміхався і сказав, що я не лише залишився без дружини і дитини, але й без грошей. Я довго не міг змиритися з тим, що сталося…

Я слухав Сергія і співчуття охопило моє нутро. В його очах був біль, а в руках він нервово тримав сигарету. Мені хотілося заплакати і обійняти свого колишнього учня, але я не міг. Я ж учитель…Не личило.

Через декілька хвилин Сергій все ж взяв себе в руки і сказав:

— Замість нього в тюрму потрапив я…Вісім років там відсидів. У мені було стільки злості, що я вирішив відімстити йому. Сів в машину і під’їхав під його будинок, а коли той вийшов, то натиснув на газ. Він помер на місці, як і Оля…Потім я просто залишився чекати на приїзд поліції.

Ми обоє мовчали. Раптом почав капати дощ. Кожна крапля гучно розбивалася об землю.

Раптом Сергій перервав тишу. він продовжив говорити, але ці слова були направлені не в мою сторону. Радше це були зізнання перед самим собою.

— Мені не стало легше від цього вчинку. Я хочу вам зізнатися в тому, про що більше ніхто не знає…

Чоловік бере ще одну цигарку і продовжує:

— Я шкодую про свій вчинок. Так, пройшло двадцять років і я шкодую. Мені жаль його і нещасних батьків. 

Як я його зараз розумію. І знаю, що повинен сказати:

— А Олю свою …, —  все, що мені вдається витиснути з себе.

Сергій подивився на мене своїми мудрими старечими очима і спокійно відповів:

— Її я досі кохаю. Це ніколи не зміниться…А нашому синові, мабуть, зараз було б стільки, скільки тому хлопцеві…якого я позбавив життя…

На які думки вас наштовхнула ця щира історія?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: