Зазвичай батьки дбають про своїх дітей і бажають їм лише найкращого. Проте буває так, що між ними виникають конфлікти і непорозуміння. Це провокує не лише зайві переживання, але й відчуття депресії.
Для того, щоб цього уникнути потрібно стежити за дитиною і цікавитися її життям. Проте важливо діяти акуратно і ненав’язливо. Будьте готовими до того, що з віком проблеми можуть ставати дедалі масштабнішими.
“Ми з чоловіком маємо одного сина. Усі наші старання були направлені на те, щоб він жив в достатку і ні в чому собі не відмовляв. Ми щасливі, що нам вдалося гідно його виховати і поставити на ноги.
Син отримав гідну освіту. Він закінчив гімназію, а під час навчання відвідував спортивні секції. Після випускного у нього було чітке уявлення про те, куди далі рухатися і чим займатися.
Він вступив в медінститут. Це відповідальна справа, тому син поклав усі свої сили, щоб вивчитися і бути вправним спеціалістом. Адже помилки в цій професії можуть бути загрозою для життя інших людей. Університетські роки та інтернатура промайнули швидко.
Коли синові виповнилося 27 років, він став лікарем і паралельно почав займатися викладацькою діяльністю. У свої 33 він досяг значних висот, але не все йому вдається так успішно, як кар’єра.
В особистому житті завжди виникали труднощі. Навіть у школі син не цікавився дівчатами чи то вони не звертали на нього увагу. В медінституті на це не було часу, адже будні були сповнені навчанням. Звичайно, що ми, як люблячі батьки, з цього приводу хвилювалися, але мовчали.
Пізніше в зрілому віці син почав активно знайомитися з дівчатами то на сайтах знайомств, то в кафе чи на вулиці. Проте нічого не складалася і він просто втратив віру у свої сили. Невдачі вдарили по його самооцінці.
Згодом син віддалився від нас. Наші розмови зводилися до кількох фраз раз на тиждень.
На щастя, у 30 років він все ж знайшов гідну обраницю, яка зовсім скоро завагітніла і подарувала нам онука. Ми були дуже щасливими.
Проте наші відносини тільки погіршилися. Тепер син телефонує до нас раз на місяць.У невістки до нас незрозуміла неприязнь, а онука ми вперше побачили лише декілька днів тому.
Ми з чоловіком не розуміємо, чому все так склалося. Ми нічого поганого не зробили молодим. Можливо, син просто піддається впливу дружини? Чи це тепер так заведено у 21 столітті?
Прикро, адже ми завжди прагнули дати своєму синові тільки найкраще. У нього є і квартира, і машина, і освіта. Якби не наше виховання, то не факт, що він би досягнув таких висот у кар’єрі.
Ми були б раді поняньчитися з онуком. Навіть можемо забрати його до себе на декілька місяців, але невістка проти! Не знаю, в чому наша вина”.
А які у вас думки щодо цієї ситуації?
