Одного прекрасного ранку на порозі моєї квартири з’явилася рідна мати.
Ось так неждано-негадано, без попереджень, та ще й з самісінького ранку.
– Доню, ви що досі спите? Ану прокидайтеся! Хіба часто бабуся до вас приїжджає!?
– Мамо, та хай діти посплять довше. Субота ж.
Пізно було просити. Сонні малі вибралися зі своїх теплих постель і здивовано витріщалися на жінку, яку не бачили ще з минулого року.
Справа в тому, що моя мама звикла піклуватися лише про мою молодшу сестру Іванку. Мовляв, та іще молода, недосвідчена, її треба підтримувати і морально, і матеріально.
Хоча яка вона недосвідчена?! В людини 2 дітей! Пора вже пристосовуватися до того життя, роботу собі нормальну знайти. Звісно, вона просиджує штани в офісі, от і отримує копійки. Точно так само, як і її чоловік.
От ми з Дмитром, коли взяли житло в іпотеку, самі голову ламали, де взяти грошей на черговий внесок, як прогодувати трьох дітей. Ніхто і не думав нам допомагати! Добре, хоч його батьки зглянулися і доклали невелику суму в перший внесок.
Я взагалі гарувала на 2 роботах, чоловіка рідного бачила тільки вранці і вночі, бо нам обом доводилося присвячувати увесь час заробітку власної копійки.
Пригадую, як у відчаї зателефонувала найріднішій:
– Мамо, я тебе дуже прошу, посидь із дітьми кілька днів.
– Ні, Дарино! Ти що? І залишити твою сестру напризволяще?! Цього ти хочеш? Ти дівка самостійна, вигадаєш щось, а Іваночка іще маленька.
Я поклала слухавку, не маючи сил навіть попрощатися. Сльози клубком забилися в горлі. Було так прикро.
Годі й уявити, що б я робила з дітьми, якби не свекор та свекруха. Всі домашні обов’язки батьки чоловіка взяли на себе.
Зайвий раз матуся навіть не хотіла бачитися з онуками, бо це ж треба подарунки привезти, гроші витратити… А для чого, коли є ще діти Іванки?
Тому приїзд найріднішої мене зовсім не потішив, навпаки – насторожив.
Коли вона почала діставати із сумки гостинці – стало ще страшніше… Цікаво, чого вона проситиме натомість?
Я надто добре знала маму, тому всі мої очікування справдилися.
– Донечко, уявляєш, Іванка з чоловіком планують нарешті іпотеку брати.
– Чудово! Рада за них, але де ж вони гроші візьмуть на перші внески зі своїми мінімальними окладами. Спершу вартувало б Павлу на заробітки якісь з’їздити.
– Так ось про це я й хотіла поговорити з тобою. Пригадуєш у вас є дача за містом? Нащо вона вам? Мені досі незрозуміло…Нічого не садите, все купуєте на ринку. Продали б хатинку, а грошиками сестрі допоможеш.
Я не могла вимовити слова! Мене розривала образа зсередини. Як мама взагалі здогадалася мене про таке просити?!
– Ні, мамо, цього не буде! Ця дача – подарунок бабусі Дмитра. Я не можу так із ним вчинити, та й не хочу. Ми туди відпочивати приїжджаємо.
– Та як ти смієш?! Що ж ти за сестра така? Серця у тебе нема, Дарино!
І тут я не витримала:
– Це у тебе його нема! Зі стільки років ніякої допомоги від тебе не дочекаєшся. Он онуки спросоння тебе ледь впізнають, бо ти ж у нашому домі нечастий гість. На виплату нашої іпотеки ти мені копійки не дала, але я й просити б не сміла, бо гарувала на кількох роботах, аби раду собі дати.
Правда колола очі матері, але вибачень я так і не дочекалася. Вона встала і мовчки почала збирати свої речі.
Не стала її зупиняти, перешкоджати. Я нарешті сказала їй в очі усю правду.
Годі терпіти.
Чи підтримуєте Ви Дарину?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
