Ніколи не думала, що аварійна ситуація на дорозі може комусь принести стільки щастя, скільки принесла мені.
Того зимового вечора погода зовсім зіпсувалася. Вулиці були безлюдними, бо в таку заметіль, навіть собаку на двір не виженеш. До закриття квіткового магазину залишалося ще 30 хвилин. Хоч я дуже сумнівалася, що комусь ще може знадобитися букет о такій годині, але таки вирішила завершити робочий день вчасно. Мені зателефонував чоловік. Він говорив дуже стривоженим голосом:
– Іринко, Ти коли додому збираєшся? Думаю, що за 20 хвилин вже закриватиму магазин. Щось трапилося? – спитала я.
– Ти тільки не хвилюйся, але, здається, наш Степанко захворів. Я один ради собі не дам. Він маму кличе.
– Вкрий його теплою ковдрою і поміряй температуру. Якщо буде висока, то дай йому випити жарознижувальну таблетку. Я вже виїжджаю, – вигукнула я, чимдуж збираючи усі свої речі.
Ми з чоловіком та сином живемо у невеликому будиночку за містом. Оскільки я маю свою машину, то доїзд до роботи не є для мене великою проблемою. Дорога вимагає 30 хвилин часу – а це не так вже й багато.
Я вскочила в машину, пристебнула ремінь безпеки, перехрестилася і вирушила в дорогу. Вести авто в таку погоду – це ще те випробування. Через заметіль власного носа не видно, не те, що погано освітленої дороги. Все було б нічого, якби між нашим заміським будинком і самим містом були ще якісь поселення чи інші будиночки, а то ж один ліс по обидва боки дороги. Але я намагалася про це не думати, бо поспішала до сина.
Погода вирішила зовсім не рахуватися з моїми планами: сніг заліпив усе моє лобове скло, я не впоралася з керуванням і влетіла бампером просто у велику купу снігу. Дякувати Богові, що відбулася самим лише переляком. Спробувала вибратися із цієї крижаної пастки, але нічого не виходить. Машина застрягла. Беру до рук телефон, набираю чоловіка, а мережі немає. Місцина ця безлюдна, то ж, мабуть, моя машина була єдиним транспортним засобом, який проїжджав там того вечора, тож ловити теж було нікого.
Я вже була готова почати плакати і шкодувати себе, але вдалині побачила 3 хатинки, в одній з яких ледь-ледь мерехтіло світло. Я вилізла з машини і пішла в сторону цих будівель. Було так холодно, що я вже ледь відчувала своє обличчя, поки дісталася до дверей. Крізь вікно я побачила в будинку маленьку дівчинку, яка сиділа, закутавшись у величезну куртку. Поруч із нею сидів її товариш – милий сірий собачка.
Я відхилила двері, які не були зачиненими, а маленька відразу кинулася мене обіймати:
– Мамо, мамо, ти повернулася! – кричала дівчинка, міцно стискаючи мої ноги.
Але коли вона підняла догори свої оченята, то дуже злякалася:
– Ви не моя мама, ви чужа тітка.
– Привіт, сонечко. Я тут заблукала, і мені дуже потрібно зателефонувати, чи можеш ти покликати когось з дорослих, хто зміг би мені позичити ваш телефон? – лагідно спитала я.
– Нікого вдома немає, я тут зовсім сама. Ви проходьте, але коли мама прийде, вам доведеться піти, їй це не сподобається, – попередила мене маленька.
– Як тебе звати, красуне?
– Мене звати Надя! – сказала дівчинка, простягнувши мені ручку для дружнього привітання.
– Дуже приємно, а я тьотя Ліля.
Коли я взяла дівчинку за ручку, то відчула, що вона дуже сильно замерзла, її маленьке обличчя було жахливо бліде. В хаті було холодно, складалося враження, ніби її давно не прогрівали. Я спитала Надю, чому вона тут зовсім сама, та ще й в таких умовах. Маленька розповіла, що свого тата вона не знає, живе з мамою, яка постійно її залишає наодинці. Востаннє вона з’являлася вдома 3 дні тому!
Сказати, що я була шокованою – це, мабуть, нічого не сказати. Я схопила трубку домашнього телефону, який лежав біля печі, зателефонувала чоловікові і попросила, аби він завів Степанка до моїх батьків, а сам приїхав мене рятувати.
Поки я розмовляла, Надя міцно обійняла собачку, намагаючись хоч трішки зігрітися. Я не могла на це спокійно дивитися.
– Надю, а давай ти посидиш зі мною у моїй теплій машині. Я тебе пиріжками пригощу, водички дам попити.
У дівчинки від щастя загорілися очі. Вона без жодного страху і сумніву простягнула мені свою маленьку ручку і погодилася піти зі мною.
В машині Надійка, яка наминала за обидві щоки пиріжки, нарешті змогла зігрітися як слід.
Невдовзі приїхав мій чоловік. Він злякався, що зі мною трапилося щось погане, але коли переконався, що це не так, обійняв мене з полегшенням. Поки він міркував, як витягти зі снігового намету мою машину, з неї вискочила Надя:
– Добрий вечір! – радісно вигукнула дівчинка.
– Добрий, – здивовано поглянув на неї Остап, – а ти хто?
– Я Надя, а це мій друг Сірко, – вихвалялася пухнастим улюбленцем маленька.
Остап поглянув на мене очима, повними здивування і розгубленості:
– Може, ти поясниш мені, що тут взагалі відбувається?!
– Вибач, будь ласка, забула тебе попередити. В одному з будинків я знайшла Надійку, мати її залишила саму на такому страшному холоді! Уявляєш? Я просто не могла залишити її там. Ми ж візьмемо її до себе, правда? – лагідно поглянула я на чоловіка.
– І мене, і Сірка, – вигукнула Надійка.
Ми розсміялися, посідали в машину і дружно вирушили додому. Вночі прокинулися від того, що дівчинка дуже сильно кашляла. Піднялася висока температура. Ми викликали швидку допомогу. Лікарі сказали, що у Надійки запалення легень, тому вона потребує термінової госпіталізації.
Все обійшлося. Спільними молитвами і зусиллями Надя потроху одужувала. Ми навідувалися з чоловіком до неї щодня. За цей короткий проміжок часу ми вже встигли її полюбити усім серцем. Надійка вже була частиною нашої сім’ї. Тому для нас з Остапом великим ударом було почути від лікаря, що він збирається зателефонувати в поліцію, оскільки дівчинка до них потрапила без жодних документів, а ми не її батьки. Очевидно, що маленьку відразу відправлять до дитячого будинку.
Не роздумуючи, ми з чоловіком вирішили починати збирати усі необхідні документи для того, аби вдочерити Надю. Єдине, що нас лякало найбільше – дозвіл її матері.
Але коли ми приїхали до того розваленого будинку і знайшли там маму Надійки, то зрозуміли, що вона буде тільки рада, якщо її донька житиме в іншій сім’ї. Вона ж їй була зовсім непотрібна.
Вже за декілька тижнів наша донька була вдома. Остап відвів її та Степанка до зоопарку, поки я в компанії Сірка, що помітно підріс, готувала смачний обід. Вперше, я бачила стільки щастя на обличчі маленької дитини. Ці емоції я не забуду ніколи.
Ось так неприємна дорожня пригода стала найщасливішим випадком у моєму житті.
Чи допомогли б ви дитині, якби опинилися в такій ситуації?
Чи вірите ви у випадковості?
