– Синку, а я заміж виходжу – тихо сказала Люба. У трубці повисло мовчання. А потім вдарив грім:
– Мама, ти ж тільки пів року тому батька в останню путь провела – обурився син. Май хоч крапельку поваги до його пам’яті. Люба обережно сказала:
– Олексію, я все-таки доросла жінка і можу сама вирішувати, як мені вчинити, що не правда? У тебе сім’я, а я одна. Мені так самотньо.
Син змінив тон на глузливий:
– І хто ж цей щасливчик? Я хоч його знаю чи ти за першого зустрічного заміж зібралася?. Люба образилася:
– Хорошої ж ти думки про свою матір – докоряла вона йому. А виходжу я за Петра Голубєва і ти його добре знаєш.
Син здивувався:
– За дядю Петю? Ну ти, мати, даєш. Адже батько його все життя ненавидів. Ось що, я приїду і в усьому розберуся. Люба перебила його:
– Приїжджати не треба і скандалити теж. Я тобі повідомила про своє рішення.
Петро сидів на ганку і судячи за недопалками, що скупчилися в попільничці, дуже нервував.
– Ну як? – запитав він, коли Люба вийшла з дому. Вона знизала плечима.
– А ти як думаєш? Він сильно Григорія любив і повірити не може, що я так швидко заміж зібралася. Він похитав головою:
– Якби він знав всю правду, може все по іншому було, а Любо?
Вона поклала йому на плече голову:
– Ні, Петро, не хочу я, щоб він все дізнався. Для мого хлопчика, це ударом буде. Він глибоко зітхнув і обійняв її за плечі:
– Може ти і права, та чого старе ворушити. Нехай все своєю чергою йде. Вони замовкли і задумалися, згадуючи своє потаємне.
Любі тоді вже дев’ятнадцять було, коли в їх село Петро приїхав. Молодий, гарний агроном. Всі незаміжні дівчата сполошилися. Холостий, одягнений по міському. Завжди охайний, ввічливий. Подарунок, а не чоловік. Але швидко прийшло розчарування. У клуб на танці не ходив, на загравання тільки посміхався. «Недоторканий мужик» винесли всім селом йому вердикт. Але очей з нього не спускали, шукали слабину якусь.
І стали помічати, що він в бібліотеку часто ходить. А там якраз Люба то і працювала. Ну і пішли плітки по селу, що бібліотекарка йому сподобалася. Люба ледь не плакала, вони майже навіть і не розмовляли. Він прийде, книжок купу візьме спеціальних і цілий день в зошиті щось записує. Але ж вона не одна, у неї Григорій є. Між ними все вирішено вже було. Скоро весілля святкуватимуть.
Люба Григорія з дитинства знала. Був він старший за неї на років п’ять. У дитинстві бувало і ображав, а як виросла, закохався. Взяв він її вважай змором. Розігнав усіх її кавалерів, змовився з її батьком. Хоч і подобався він Любі, але прям великої любові до нього, вона не відчувала. Розсудила так, чоловіком він хорошим буде, а чого їй ще бажати. Тим більше, що нічого кращого вона все одно не знайде.
А ось Петя, спокій її вразив. Не зустрічала вона ще таких чоловіків. Наприклад, Григорій її книг взагалі не визнавав. А коли бачив їх у неї в руках, зневажливо говорив:
– Наші діди і без книжок цих, все знали і вміли. А зараз взяли моду, все за ними повчати. Люба ображалася, сама вона читати дуже любила і без книги жити не могла.
І якось в один прекрасний день, коли Петро сидів і звично писав у зошиті, увірвався Григорій.
– Ти не зачастив сюди, друже? – войовничо почав він.
– Григорію, перестань – спробувала заспокоїти його Люба.
– Не лізь в наші розборки, вийди – відсунув він її.
– Вставай, давай, пішли на вулицю розбиратися – потягнув він Петра за сорочку.
– Ну підемо – посміхнувся він. Через три хвилини повернувся.
– А де Григорій? – запитала Люба. Він реготав.
– Пішов додому, одяг міняти. Він просто невдало в купу гною впав. Вона засміялася.
– Ви допомогли чи він сам?
Він посміхнувся – Сам.
Ось після цього інциденту, вони і почали спілкуватися. Спочатку все про книги розмовляли, а потім не до цього стало, Люба закохалася. Та й Петя, як він потім зізнався, давно до неї придивлявся. І в бібліотеку тому так часто ходив. І Люба зізналася Григорію, що закохалася в іншого. Той недобре сплюнув – Не буде цього, я не дозволю.
І у Петі почалися проблеми. Те комбайнери зупиняться на рівному місці, то машини зламаються всі разом. А потім біда трапилася. Хтось підпалив одне з полів. Звинуватили у всьому Петра. Що не доглядів, що національне добро не вберіг. Посадили за халатність.
А Люба зрозуміла що вагітна і нікому про це не скажеш. Будуть всі пальцем тикати, що не зберегла вона честі дівочої. А тут ще Григорій активізувався, проходу не давав. Все заміж кликав. Вона і не витерпіла, здалася:
– Так я не одна тепер, дитя ношу. Потрібна я тобі така, з причепом?
Він зблід спочатку, а потім видав:
– Я тебе будь-яку візьму. І дитина твоя моєю буде. Подумай сама, як ти батькам своїм скажеш? Я твого татка знаю, він миттю тебе з дому вижене. І куди ти потім? А твій Петя, може сюди і не повернеться – І вона здалася і погодилася.
Олексій народився, Григорій його прийняв, як рідного. Все повторював, що чекає від Люби ще діточок. Але у неї не виходило, так Олексій єдиним в їхній родині ріс. Петя все-таки повернувся. Зустрів Любу якось на вулиці і сказав:
– Вітаю вас, Люба, з заміжжям і народженням сина. Вона зацьковано на нього подивилася і буркнула:
– Спасибі – і втекла.
Так вони і жили. Вона з Григорієм і сином. Він один все життя. Григорій спочатку психував:
– І чого тут причепився? Їхав би звідси куди якомога далі. Ти дивись, Люба, сплутаєшся з ним, не пошкодую нікого. Олексій все одно зі мною жити буде, він мій син. Так що думай головою, а не іншим місцем. Зрозуміла?
Але роки йшли, нічого не змінювалося, тільки ненависть чоловіка до Петі не проходила, а з кожним роком все сильніше робилася.
І ось коли його не стало, Петя прийшов до неї. Довго говорив їй про свої почуття, які з часом не ослабли. Люба теж вже не стримувалася і розповіла йому про сина. Він зрадів і відразу запропонував:
– Люба, досить нам уже страждати, пора і щастя спробувати. Скільки нам ще відведено? Хто знає. Давай разом жити. І Люба погодилася. Адже й справді, треба спробувати за покликом серця пожити.
Синові вони все розповіли, через рік. Він їх не зрозумів і не прийняв. Сказав:
– У мене був батько, він ним і залишиться. І іншого мені не треба.
А Люба з Петром щасливо залишок життя прожили. У любові і ніжності один до одного. Напевно, доля у них така була, під кінець життя тільки разом бути.
А ви вірите в долю, чи вважаєте що її можна змінити?
